Частина 9

Ліда

–Лідо, в тебе ще фарба полишилась? – спитала жіночка років сорока у заляпаній фарбою футболці та не менш авангардних штанях. Взагалі панянка була у фарбі вся, від потертих туфель до кирпатого носа вкритого ластовинням.

–Так, Катя, є трохи, – кивнула Ліда, заглянувши у власну банку.

–Дай трохи, бо в мене вже закінчилась, а там ще два метри труби за планом, – попросила напарниця, з якою вони сьогодні працювали разом на одній ділянці.

Курси на «газовщиків» закінчились, труби проклали, газорозподільні станції побудували, обладнання встановили, газ пустили, але посаду оператора Ліді так і не дали, бо на «не пильну» роботу знайшлись інші, наближені до керівництва люди. Тільки-но навчений спеціаліст виявився нікому не потрібним та відправленим на «профільні» роботи з фарбування кілометрів газових труб.

Робота була суто «високоінтелектуальна»: зранку бригаді видавали фарбу і зазначали метраж, який кожен працівник повинен був пофарбувати до вечора. Сумнівна доцільність використання спеціаліста з вищою освітою, та вибору Ліді не полишили. Щоправда вона і цю роботу намагалась виконувати добре, фарбувала якісно, не полишаючи після себе зайвих плям та патьоків. В порівнянні з більшістю робітників, напрочуд економно та старанно. Масляну фарбу видавали різну: жовту, червону, білу. В кінці кожного дня у Ліди зазвичай були залишки, якими вона або ділилась з напарницями, або тихенько несла додому – таке добро в господарстві зайвим не буде.

-- Підходь, віддам свою банку, бо саме на обід збиралась їхати додому і думала чи полишати залишки сохнути, чи все вимазувати, – жінка зістрибнула з чийогось дерев’яного паркану, поставила щітку у банку з водою і віддала залишки напарниці. Їх було не шкода, бо сьогодні Ліда власний «план з залишків» виконала – трилітровий бутель сонячно-жовтої фарби вже мирно лежав у її дамській сумочці, не викликаючи жодних підозр не лише у бригадира, а навіть у напарниць.

Те, що в ту невеличку жіночу сумку можна помістити трилітровий бутель, молода жінка з’ясувала випадково, коли в неї вперше полишилось два літри «залишків» у трилітровій банці і лише ця торбинка. Фіолетова, маленька на вигляд, з металевими обшитими тканиною ручками, імпортна сумочка дісталась Ліді «з барського плеча» молодшої сестри, яка саме вирішила позбутись дарунка набридлого кавалера. За логікою це модне непорозуміння просто не могло вмістити таку тару, бо ні на що більше за гаманець, чи косметичку виробниками не було розраховано. Але… за великого бажання і здібностях «вмістити невміщуване»… На радість Ліди торбинка виявилась напрочуд «правильною», а номер під назвою «як воно туди влізло?» можна було демонструвати на виставі фокусника. Тож курсуючи селом з цим дивом на рулі велосипеду, жінка не переймалась тим, що її навіть запідозрять у привласненні колгоспного добра, а тим паче такими об’ємами. Головне – під час транспортування не розбити випадково скляну тару об раму велосипеда.

-- Ой, як гарно! Дякую! – зраділа Катерина, – Бо оце Миколайович зараз прийде і почне волати, як свиня недорізана, що я знову всю його драгоцінну фарбу на траву та дорогу витратила, що за планом газифікації фарбування асфальту не передбачено... І як ти так фарбуєш, шо і сама чиста, і на траві жодної краплі немає?

–Та все там є, – відмахнулась Ліда.

–Ага, а то я не бачу, – напарниця кивнула головою на свою половину вулиці, з живописно розфарбованою травою, листям дерев, частими візерунковими підтьоками на асфальті та парканах, та на Лідину – де сяяли на сонці лише пофарбовані труби, а яскраво-жовті краплі можна було знайти лише на дорозі і то, лише якщо довго й старанно шукати.

–Катю, не переживай. Ти ж план виконуєш. Дофарбовуй та їдь на обід.

–Та як би я його виконала без тебе? – усміхнулась Катерина, забираючи вручені залишки та чимчикуючи до своєї ділянки. Почавши розмазувати фарбу по широкій трубі, вона озирнулась на Ліду, що саме виводила велосипеда з кущів бузку. – Я сьогодні з тормозком. Сальце, картопля печена, яйця. Давай і тебе пригощу? Чого ото через усе село ганять?

–Ні, мені додому потрібно. Там донька прийде зі школи… Обід потрібно приготувати, овець на вигоні напоїти… Дякую, та я поїду.

–Ну дивись…– знизала плечима Катя. Ліда ж, заплигнувши на велосипед, поїхала зеленими весінніми вулицями. Пара кілометрів то не так далеко, а справ в обов’язковому переліку багато, і жодний добрий чарівник їх не виконає.

Коли жінка приїхала додому, Руслана вже прийшла зі школи, але ходила навколо замкнених на навісний замок дверей з підозріло нещасним виглядом.

–Що трапилось? Чого ще дім не відкрила? – здивувалась Ліда.

–Ключа немає…

–Що означає –немає?

–Я його вранці на бочку клала, а зараз його там немає…– донька безпорадно подивилась на двері, на яких висів великий круглий замок, що нагадував консервну банку. Гарний замок і ключі зручні – великі, просто так не загубиш. Принаймі так думала Ліда. Виявляється дарма.

Зазвичай ключ вони, ховали у внутрішньому дворі, під горщиком на металевій діжці з зерном. Куди він міг звідти подітись? Невже дитина десь випадково закинула чи загубила?