Частина 7

Ліда

Руслані таки сказали, якого барана мала на увазі бабуся. Дочка відреагувала дивно – просто промовчала, дивлячись на матір широко розкритими очима. Щоправда Ліда на Олега дивилась так само. Також не могла повірити… Та потрібно було брати себе в руки і якось жити далі. Проблеми множились зі страшною швидкістю, а бажаючих допомогти у їх вирішенні поряд не спостерігалось.

Після пропозиції виселитись, Ліда кілька днів здригалась від кожного гавкання собаки, чекаючи чергового візиту представників колгоспу, та потім таки зібрала думки до купи і вирішила поїхати пошукати правди. До голови колгоспу сенсу йти не було, бо без його дозволу у селі ніхто й чхнути не міг, ну хіба що шахтарі, як фінансово незалежні від колгоспу особи, а їй потрібно було розуміння ситуації. Голова планує її виселити. Але невже так можна? Ось так, просто на вулицю?

Шукати правди жінка вирішила у обласному управлінні сільського господарства, логічно припустивши, що колгосп знаходиться у їх віданні. Віднайти дану державну установу проблемою не було. Привітна пані секретар, вислухавши її питання, відверто жахнулась і, попри неприйомний день, направили «нещасну жіночку» до якогось керівника, переконуючи, що він допоможе. Було б непогано.

Грузний чоловік у віці, вислухавши ситуацію, спочатку здивувався «самоуправству», а потім заспокоїв Ліду, що дійсно ніхто не має жодного права її виселити за наявних умов і запевнив, що розбереться у питанні. Це трохи заспокоїло, і жіночка повернулась додому, сподіваючись на краще. Та й наявних домашніх справ мала стільки, що й голову підняти було елементарно ніколи. Ліда намагалась якось призвичаїтись до нових реалій, до того, що тепер всі роботи по господарству, на присадибній ділянці, побутові проблеми, та заготівля запасів на зиму впали на її плечі.

Романівські овечки, яких жінка привезла майже рік тому, дуже відрізнялись від білих овець, яких давно тримали у цьому селі. Не лише зовнішнім виглядом, а й поведінкою. Швидкі, розумні, ручні. Доки вони дорослішали їх вовна сіріла, а морда та ноги полишились чорними. На незвичних овець односельчани спочатку лише з цікавістю поглядали. Та набагато більше уваги ці тварини привернули навесні, коли замість трійки чорненьких ягнят на балку вибігла майже ціла отара – чотири дорослі вівці (одна біла, з мериносів, що ще приїхали з лісництва), баран і шестеро ягнят. Підстрижена вовна дорослих овець була сріблясто-сірою, практично блакитною, через що питання «навіщо ви овець пофарбували?», стало найпопулярнішим у однолітків Руслани. А коли влітку народились ще ягнята, чутки про «овець, що плодяться, як кролики» пішли далеко за межі села. Ліда могла лишень радіти, дивлячись на свою сіро-блакитну отару, що ходила за нею, як за мамою. Але вона для них дійсно була майже мамою – виростила, вигодувала, допомагала з’являтись на світ новим ягнятам. Олега вівці ніколи не любили. Не останньою причиною цього було те, що не ставився він до тварин як до розумних істот, не звертаючи уваги на весь вплив Ліди. Наприклад, якщо потрібно було зарізати барана, так він його прямо у дворі, на очах у всієї отари й різав. Не дивно, що вівці та кози від нього потім шарахались, як від чуми.

Та зараз Олега не було, а от продаж двох ягнят надала можливість трохи перекрити відчутну нестачу грошей. Карбованці були незвичними грошима, маленькими, на якомусь незрозумілому папері, а ще напрочуд швидко прибавляли зображень та нулів, бо стрімко втрачали купівельну можливість. До Либіді на цих кольорових папірцях додались легендарні брати та історичні будівлі, але така «підтримка» не рятувала ситуації. Ціни, схоже, рвонули наздоганяти зниклі товари, але набрали такий темп, що вартість усього віднайденого, вже обліковувалась у сотнях, а то й тисячах карбованців. І то лякало, та змушувало думати як зберегти наявне підсобне господарство, яке у Ліди було не маленьким. Адже окрім овечок у її дворі жили ще кози, гуси, кури, індокачки, кролики та навіть дві нутрії у клітці. Вся ця строката компанія цілком мирно співіснувала. Копитні бігали в просторій загородці, кури вночі тихенько спали на влаштованих батьком новеньких сідалах у окремому сарайчику, а вдень вільно гуляли подвір’ям, гуси влаштовувались у дальньому кутку двору, індокачки обрали собі за улюблене місце частину овечої годівниці. Та що там, кури з вівцями, у Ліди коти та собаки завжди спали у одній будці!

А буквально за місяць до всіх цих дурних подій, Ліда ще й у Полтавську область встигла проїхатись за козеням зааненської породи – ще одне цінне надбання. Ці кози безрогі (що дуже добре, коли в тебе по дворі бігають діти – менше шансів, що когось травмує рогате створіння) і дають набагато більше молока, аніж звичайні. А молоко то ж дуже потрібна для сім’ї річ. Купити маленьку кізоньку не вдалося, зате Ліда виторгувала навдивовижу розумного козлика. Одне те, як він їхав з нею у дорозі багато вартувало. Тихесенько сидів у сумці, не гидив під себе, терпляче чекаючи доки випустять, і взагалі поводився як дресирований! Навіть провідника у поїзді вразив… коли той його помітив.

Взагалі Ліда пронесла козеня у вагон тихцем, не сповіщаючи нікого про «безбілетника». Хтось же спокійно подорожує з котом чи собакою, а от вона з козликом – у кожного свої улюбленці. Головне ж щоб не заважали іншим? Сусіди в купе посміялись та забули про тиху тваринку, доки провідник, грізний дядько під два метри зросту, принісши чай, не завмер, підозріло розглядаючи другу полицю плацкартного вагону, з якої явно линули якісь звуки. Завішене курткою, козеня вліглось і чесно мовчало, проте іноді тихенько пофиркувало.