Частина 2

Ліда

Ліді відверто подобалось сучасне село, в яке вони переїхали, новий дім і, звичайно нова, цікава робота. Рослини, квіти, постійні різні візитери. Жінка бажала влаштувати у довіреній теплиці справжній райський куточок, у якому будь-якої пори року можна знайти квіти. Вона мріяла аби гості захоплювались як придбаними букетами так і самим її місцем роботи. Щоб у всіх, хто заходив у це «королівство рослин», як у нещодавньої екскурсії школярів, «розбігались» очі, і виникало бажання мінімум – прийти ще раз, максимум – влаштувати вдома щось подібне. Ліда заразила своїм ентузіазмом голову колгоспу і, окрім стандартних планів, переконала виділити кошти на закупівлю додаткових видів квітів. Сама домовилась у Ботанічному саду Донецька (де вона колись працювала, доки чоловік не зірвався в чергову авантюру з переїздом) щодо їх переліку та придбання. Особисто поїхала з водієм вантажівки обирати рослини, ретельно оглядаючи кожний горщик, й одразу замінюючи сумнівні екземпляри на нормальні. Тепер, окрім класичних троянд і болотних образків, у неї в оранжереї був ще шикарний аспарагус для букетів (дуже гарна штука, схожа на гілочки ніжної дрібненької м’якої ялинки) і ще кілька десятків інших рослин, котрі квітнутимуть взимку, тоді коли у образків сезон ще не починається, а у троянд вже закінчується.

Ліда пропадала на роботі. Вона б і ночувала в оранжереї, якби не чоловік та донька. Але й це легко вирішувалось, бо дитина полюбляла грати після садочку в оранжереї, а чоловік, швидко зрозумівши, що він, або сам готує вечерю, або спокушає дружину доставкою «з вітерцем», заїжджав ввечері за улюбленими дівчатами на мотоциклі. А не рідко Олег і допомагав їй у роботі, бо теж полюбляв цікаві завдання за фахом. Життя радувало Ліду, не звертаючи уваги на іноді дивні обмовки відвідувачів – що «занадто вже їх сім’я у очі кидається», або що «не можна бути такими, до непристойності гарними та щасливими».

Ліду подібні твердження лише дивували. Красунею вона себе ніколи не вважала, якоюсь занадто щасливою – теж. Просто їй подобалось її життя, її робота, і вона старалася за можливості радувати оточуючих людей. Та хіба ж то привід для заздрощів? Жінка реагувала на рідкі косі погляди усмішкою, а на уїдливі коментарі – жартами. Та й не так їх було багато, так, кілька випадково кинутих фраз…

А одного дня, повертаючись сім’єю з оранжереї, вони з чоловіком побачили великий стовп диму. Через прибрані поле та городи гарно проглядав рядок новеньких будинків «посьолку», біля одного з яких щось палало.

– Там щось горить! Невже моє сіно?... – короткозоро примружуючи очі (дяка шаленій любові до читання зі шкільних років) збентежено пробурмотіла Ліда. Дорога саме вивела їх на околицю села, тож жінка, ховаючись за широку спину чоловіка від зустрічного степового вітру, не багато могла роздивитись.

– Яке сіно? – Олег здивовано повернуся, аби вона розчула його слова, крізь шум двигуна мотоциклу.

– Моє сіно, для овець виписала, «по блату». Зелене – пирій з різнотрав’ям… Лишень зранку сьогодні привезли. Просила, аби на город біля двору висипали... – Ліда, закусивши нижню губу, розпачливо дивилась на стовп вогню з димом, розташування якого ставало все більш очевидним.

На жаль вона вгадала. То справді догорало їх сіно… Сусіди гасили залишки колись великого стогу, а також власного сараю, котрому не пощастило знаходитись поряд. Все було в диму та кіптяві… Вівці перелякано метались у загоні, дивно що взагалі не повискакували. Вогняне шоу для всіх бажаючих, одна біда – зі збитками. Доньку Ліди, що здивовано-спантеличено оглядала незвичний натовп біля свого двору, одразу запропонувала забрати на деякий час сусідка. Добре, що ця жіночка саме працювала вихователькою в її садочку.

Ліда, ледь зістрибнувши з мотоциклу, побігла з’ясовувати розміри катастрофи. Її очам відкрилось здорове, мокре та все ще рясно димляче попелище, тліюча, обвуглена стіна сусідського сараю, догораючі стовпчики для побудови сінника… І натовп. Зібрались усі сусіди, навіть ледь човгаюча бабця з крайнього двору. Старенька заради такого видовища, навіть полишила свою улюблену лаву, на котрій сиділа наче приклеєна за будь-якої погоди.

Власне для Ліди та Олега роботи вже майже не полишилось. Лишень прибрати подалі те, що не згоріло і окремо те, що вже загинуло у нерівній боротьбі з вогнем. Проте й цього заняття вистачило…

Повертаючись у дім, після того як усі розійшлись, Ліда озирнулась, наче помітивши якийсь рух в непевному світлі вечірніх сутінок. Навколо вже нікого не було – лишень чорне згарище, що в такому ракурсі раптом нагадало жіночий силует зі свічкою, що наче підкрадається до будинку. Ліда інстинктивно тріпнула плечима від дивного неприємного відчуття. Що довше вона дивилась на цю темну пляму, то більш зловісною вона їй здавалась. Обнявши себе за плечі, молода жінка розвернулась та пішла до сусідів за своєю дитиною.

Малеча, нагулявшись в гостях, весело скакала по кімнатах, з цікавістю поглядаючи у вікно на наслідки пожежі. Добре бути дитиною – мама, тато вдома, кішка під боком, ось і все, що потрібно для щастя. Руслана швидко знайшла спільну мову з дітьми в новому колективі. Щоправда, вона завжди добре з усіма ладнала – не дарма з народження зростала у гуртожитку. Обдароване студентське суспільство, як відомо, відмінно вчить усіх спілкуватись, не звертаючи уваги на вік чи характер. Бажаєш-не бажаєш, а доводиться шукати способи комфортно співіснувати з усіма, кого поселили поруч в такій щільності, що прокинутись, не розбудивши, як мінімум, пару сусідів, неможливо. Та це дорослим потрібно адаптуватись, звикати, а дитина легко й невимушено вживається у ситуацію і несе далі по життю це вміння – ладнати з усіма, хто випадково опинився поряд.