Частина 1

Життя такий автор, з яким жодній фантазії

не порівнятись.

Ліда

По старенькій асфальтованій дорозі серед українських полів та лісосмуг, їхала, підскакуючи на вибоїнах, вантажівка з причепом. Вона була під самий верх заповнена різноманітними речами. Ніжки стільців, столів, край матраца та елементи інших побутових речей, що стирчали з кузовів, давали чітке розуміння — хтось кудись переїжджає. У кабіні автомобіля сиділо троє: сивий кремезний водій, молодий русявий чоловік спортивної статури та його дружина, струнка темноволоса дівчина. Попри довгу дорогу за спиною, всі троє були усміхнені, а жарти та розмови не стихали ні на мить.

— О, дичина! — раптом розсміявся молодий чоловік, вказуючи на зайця-русака, котрий вистрибнув на дорогу та, сахнувшись, перелякано помчав дорогою просто перед машиною.

— Куди?! Я тебе вже приглядів на вечерю! — обурився зі сміхом водій, коли косий, за пару хвилин шаленого бігу, додумався таки заплигнути у куші узбіччя, мелькнувши на прощання пухнастим хвостом.

— Хижаки… Обійдетесь. У звірятка сьогодні інші плани, — хмикнула весело дівчина. — Тим паче, що вас вдома чекає шашлик, — розсміялась вона, споглядаючи на ображене обличчя водія, — самі ж розповідали.

— Ні, ну то м'ясо ж зайвим не буває. Я б і цьому знайшов місце в холодильнику, — розсміявся чоловік у відповідь, — Це ж не діло — спокусливо хвостом помахав і в кущі!

— Тоді Михалич, потрібно було обігнати, трохи пригальмувати, та хапати за вуха прямо з кабіни, — продовжувала жартувати дівчина, — а не намагатись розчавити тваринку колесами.

— О, Лідо, ми вже майже приїхали, — посміхнувся у вуса молодий чоловік, котрий саме відвів погляд від порослого чагарником узбіччя й помітив нехитрий дороговказ з потрібною назвою.

—    Так, Олег, це воно! — зраділа молодиця, прочитавши назву села, — Що, Кукла, втомилась? Скоро випустимо вас з Муркою на чисте повітря лапи розім’яти, — мовила Ліда, вже звертаючись до невеличкого собаки, що сидів у неї біля ніг, та смугастої кішки, котра згорнулась клубочком на руках. Кішка з цікавістю підняла мордочку.

— Ти диви, наче розуміють! Ні, ну це ж треба, які вони у вас дресировані! Так тихо просиділи всю дорогу, що я про них майже забув! — здивовано похитав головою водій, поглядаючи на домашніх улюбленців молодої пари, котрих спочатку категорично не бажав пускати до кабіни, мотивуючи: «загадять же мені там все, а ще раптом чогось злякаються, так взагалі лови безглузде створіння десь під педалями…»

— Я ж казала, що гарантую їх пристойну поведінку, — задоволено усміхнулась молодиця, згадавши чого вартувало їй вмовити Івана Михайловича, на перший погляд, доволі грізного та суворого чоловіка, дозволити везти своїх чотирилапих улюбленців в кабіні.

— Так, з тваринами Ліда уміє домовлятись. Вона за бажання і дикого кабана, мабуть, вмовила б вдати з себе килимок, — усміхнувся Олег.

— Не перебільшуй, — розсміялась молода жінка, роздивляючись село, що відкрилось поглядам пасажирів з пагорба. Їх нове місце проживання.

Цей населений пункт мав досить симпатичний та цивілізований вигляд, особливо після маленького, загубленого у лісах Харківської області лісництва на десяток дворів, де раніше жила сім’я Ліди. Одна дорога чого варта — тут усюди новенький асфальт! Це вам не розбита, розкисла кожну осінь та зиму до стану «не проїдеш, не пройдеш» глиняно-піщана колія, котрою нормально проїхати можна лише на їх мотоциклі «Тула», ну, або на тракторі. Тут же рівненький асфальт, побілені бордюри, заправка на початку села, клумби з квітниками,  вздовж дороги ряди молодих тополь, акуратні будиночки, прибрані городи. Та он навіть колесо огляду та якісь атракціони видно між будинками!  Їх новий дім. Як тут все буде?

Взагалі, 1988 рік став для Ліди роком чергової зміни місця проживання. Брянськ, Донецьк, хутір під Ростовом-на-Дону, лісництво біля Ізюму і ось тепер це село в Донецькій області, голова якого запросив її на посаду агронома-квіткаря. Надали житло з власним подвір’ям, городом. Обіцяли забезпечити роботою чоловіка… Коханого чоловіка. От тільки після їх випуску з інституту, він, як перекотиполе, змінював місце проживання, таскаючи за собою дружину та дитину. І наче ж не військовий, а дендролог, лісник, якому за статусом належить бути осілим та прив’язаним до свого лісу, але ж ні, місця роботи у нього змінювались мінімум раз на рік. Тільки Ліда налагодить якийсь побут, обросте друзями, як чоловік, підхопивши жінку та доньку, вмовивши молочними ріками та кисільними берегами на новому місці, знову відправлявся у світле майбутнє. Проте відправляючись до світлого майбутнього, вони опинялись, то у орендованому міні-флігелі (шаг у довжину, два в ширину) на околиці міста, то в якомусь забутому Богом лісництві. І що факт, кожне нове місце проживання, все більш невигідно відрізнялось від попереднього. Тенденція трохи лякала. Часом у Ліди складалося враження, що в чоловіки їй дістався лісник-кочівник — новий вид, щоб його…

Цього ж разу, всупереч традиції, ініціатором переїзду виступила Ліда, махнувши рукою на свою скромну посаду при чоловікові (що поробиш, при однаковій освіті, перевагу в керівних посадах віддають представникам сильної статі) та сподіваючись вивести з-під удару коханого. Олег працював керівником, проте з підлеглими був м’яким та добрим, намагався дружньо домовитись з усіма, замість того, аби вимагати виконувати обов’язки. Як результат — робітники прийняли доброту за слабкість і почали відверто підставляти лісника, вирубуючи деревину на продаж та нахабно «прикриваючись» його ім’ям. В обличчя усміхались, а за спиною сміялись та наживались, відповідаючи на всі питання — «лісник наказав». Сумно. Крайнім же, за незаконні оборутки цих «розумників», Олег буде…