Шматки стільців все так само лежать посеред сцени. Пан Люд з рушницею ніби черговий вояка струнко стоїть перед увімкненим старим телевізором. Транслюється випробувальна таблиця і лунає гучний голос диктора. Це лише шум з деякими чутними словами, як «треба йти», «хто, як не ти», «ворог близько».
Пан Люд іноді в такт голосу диктора викрикує «Треба, треба, треба!» і знову мовчки дивиться в екран.
Виходить Пані Воля, вона закриває вуха від нестерпного галасу і вимикає телевізор. Диктор стає тихішим, але все одно його можна почути. Дівчина стукає підошвою по підлозі: Вимкніть, вимкніть цю бридоту!
Диктор замовкає.
Воля (бере чоловіка за комір): що тут коїться?
Люд: Час прийшов.
Воля (схвильовано): який час?!
Люд: Час йти, інакше вони нас.
Воля: що нас?
Люд (відпихає дівчину): повбивають, курво! (направляє зброю на героїню і стріляє).
Дівчина падає прямо перед телевізором. Чоловік спокійно переступає через неї і вмикає програму. Лунає тиха мелодія барабанів.
Пан Люд (підходить до краю сцени і дивиться перед собою): Треба йти! (оглядається) мені тут і всидіти немає де.
Голос (з телевізору на фоні мелодії): правильно, і всидіти немає де.
Люд: Але мене до цього довели, мене обмежили.
Голос: не правильно, тебе Воля обмежила, розбивши останній стілець.
Люд: Але…
Голос: В тебе є підлога. На ній можеш спати, можеш їсти, можеш відпочивати. Що ще треба?
Люд (замріяно): що ще треба!
Голос: треба їх, бо вони нас!
Люд: Треба їх, так!
Здіймається з місця і втікає за куліси. Лунає стрілянина. Затихає. Десь у сусідів звучить військова мелодія.