Дивак. Частина IX

Я повільно забрала свою руку.

Між нами запала незручна тиша.

Чомусь мені стало тепло. Навіть повітря навколо нього було іншим. Воно пахло димом... але не тим різким запахом, від якого хотілося кашляти. Навпаки. Хотілося вдихнути ще глибше. Теплий аромат вогню змішувався зі свіжістю лісу, створюючи дивне відчуття затишку.

Зачекай, Агнес! Про що ти взагалі думаєш?!

Я швидко кліпнула, ніби намагаючись прогнати ці думки.

Чому я так дивно реагую на нього, коли він поруч?

З важкістю змусивши себе зробити крок назад, я нарешті трохи опанувала себе.

Ні...

Він був дивним.

Усе в ньому було дивним.

Одяг у нього був зовсім звичайний. Значить, він точно не аристократ.

Але його поведінка та манери... Та й те, що він явно був не людиною.

Хто він узагалі такий?

Що він робить тут?

— Чи можу я поставити тобі запитання? — невпевнено промовила я.

Мені здалося, що після моїх слів його очі ніби засяяли ще яскравіше.

— Звісно. Питай усе, що хочеш.

Він сховав руки за спину й тепло усміхнувся.

— Ти не місцевий, так?

— Так.

Відповідь пролунала майже миттєво.

Я трохи насупилася.

Він ніби був готовий відповісти на це запитання ще до того, як я його поставила.

— Тоді... звідки ти?

І ось його усмішка ледь помітно згасла. А чорні брови злегка насупилися, а погляд уперше ковзнув убік.

— Я... просто мандрівник.

Я простежила, куди він подивився.

Нічого.

Він просто уникав моїх очей.

Отже...

Бреше.

Я хотіла розпитати його ще.

Якою була його раса?

Чому він тут?

Чому рятував мене?

Чому дивився так дивно?

У голові виникали десятки запитань.

Але...

— Гаразд.

Лише це я й сказала. Його очі здивовано повернулися до мене. Наче він очікував, що я почну засипати його новими питаннями.

Я лише підняла брову, якщо не хоче відповідати... то й не треба. Я відвела погляд убік. Сонце майже зникло за горизонтом. Промені, що пробивалися крізь крони дерев, повільно згасали, поступаючись місцем вечірнім сутінкам. Ліс ставав тихішим, а прохолодний вітер обережно підштовхнув мене в спину, ніби сам підказував правильний шлях додому.

Повернувшись до стежки, я промовила.

— Було приємно познайомитися з тобою, Каелю. Але мені вже час.

На його обличчі на мить промайнуло розчарування.

Лише на мить.

Потім він знову лагідно усміхнувся.

— Тоді... може, я проведу тебе?

Він зробив маленький крок уперед. Проте я одразу виставила перед собою долоню.

— Ні, дякую.

Я усміхнулася.

— Я сама знайду дорогу.

Він завмер.

Наче хотів сказати щось ще але промовчав. Розвернувшись я попрямувала стежкою між дерев. Зробивши кілька кроків, я все ж озирнулася. Каель досі стояв на тому самому місці.

Не рухався. Лише мовчки дивився мені вслід.

Я швидко відвернулася. Не хотілося, щоб бабуся побачила нас разом. Ця стара балакуча точно влаштує мені допит, а якщо ще дізнається, що я залізла так далеко в ліс і на мене напав той здоровенний звір...

Я мимоволі здригнулася.

Ні.

Тоді мені точно кришка.