Будь ласка...тільки не він...Частина VIII

Мене розбудив різкий шурхіт.

Я різко розплющила очі й підвелася, усе ще сидячи на м'якій траві. Сонно потерла повіки й озирнулася.

Тиша.

Лише дерева тихо шуміли від легкого вітру.

І раптом...

Гарчання.

У мене по спині пробіг холодок.

Повільно повернувши голову, я завмерла.

За кілька метрів від мене стояв величезний звір, схожий на вовка.

Але це був точно не вовк.

Він був майже вдвічі більший за мене. Чорна шерсть настовбурчилася, жовті ікла блиснули з-під піднятої губи, а бурштинові очі не відривалися від мене.

Наче він уже вирішив, що сьогодні я стану його вечерею.

— Ой...

Моє тіло зреагувало швидше, ніж мозок. Я різко підскочила й кинулася бігти. Позаду одразу почувся гуркіт важких лап.

Він помчав за мною.

І дуже швидко наздоганяв.

— Ні... ні-ні-ні...

Серце калатало так сильно, що заглушало всі інші звуки.

Повітря обпалювало легені.

Я ледве переставляла ноги. Швидко озирнувшись я завмерла.

Звір уже стрибав просто на мене.

Я миттєво підняла руку. Мана спалахнула навколо пальців. Потужний порив повітря врізався у звіра після чого його відкинуло назад. Він із гуркотом покотився по землі.

Я важко видихнула.

— Спрацювало?..

На одну мить мені навіть здалося, що все закінчилося.

Даремно.

Звір підвівся майже одразу. Його гарчання стало ще лютішим.

— Прокляття...

Я знову побігла.

Я ще не знала достатньо сильних атакуючих заклять. Та й сил майже не залишалося і дихати ставало дедалі важче.

Хто-небудь...

Будь ласка...

Раптом шию обпекло знайоме тепло. Я машинально торкнулася її рукою.

— Га?..

Це відчуття...

Таке саме було тоді...

На ринку.

— Ні... зараз не до цього...

Я різко озирнулася.

Звір уже майже дістався мене.

Я лише встигла підняти руку...

І в ту ж мить збоку промайнув темно-червоний вогонь.

Не звичайний.

Його полум'я було майже чорним. Воно врізалося просто у звіра.

Той заревів від болю й кинувся навтьоки, шалено качаючись по землі, намагаючись загасити полум'я.

Я завмерла.

— Що?..

Звідки це?...

Шурх.

Між дерев промайнула чиясь тінь.

Не думаючи, я миттєво сховалася за найближчим деревом.

Кроки ставали дедалі ближчими і ось із лісу вийшов хлопець. Він був без капюшона з коротким чорним волоссям та золотими очима

Моє серце пропустило удар.

Він...

Це ж той хлопець із ринку...

Я відчула те саме незрозуміле хвилювання.

Він швидко оглядав галявину. Його плечі були напружені, щелепа міцно стиснута, а золоті очі ніби гарячково когось шукали.

Аж поки...

Наші погляди не зустрілися.

Його зіниці різко розширилися.

Наче...

Кіт, який нарешті знайшов улюблений смаколик.

Він видихнув так тихо, що я ледве почула.

— Нарешті...

Його голос прозвучав майже з полегшенням, а на губах з'явилася тепла усмішка.

Підозріло.

Дуже підозріло.

Я нервово ковтнула.

Щойно він зробив крок у мій бік, слова самі вирвалися з моїх уст:

— Не підходь.

Він завмер. На його обличчі промайнуло щире здивування і усмішка ледь помітно згасла.

 А потім...

Мені здалося, чи в його очах справді промайнуло розчарування?

Він тихо видихнув і потер перенісся, наче все пішло зовсім не за планом. Потім хлопець знову подивився на мене. Уже значно спокійніше.

 Він повільно підняв обидві руки, показуючи, що не збирається нападати.

— Я не нашкоджу тобі.

Після короткої паузи він ледь усміхнувся.

— Обіцяю.

Я ще трохи повагалася, а потім усе ж вийшла з-за дерева.

Обтрусила рукави своєї білої сукні від травинок.

— Дякую... що врятував мене.

Я трохи підняла підборіддя.

— Але я б і сама впоралася.

Він повільно підняв брову.

— Справді?

— Авжеж.

Я підняла руку.

Маленьке магічне коло миттєво сформувалося просто в повітрі.

Порив вітру зі свистом пролетів біля нього. Його волосся трохи розтріпалося, а золоті очі здивовано розширилися.

Я самовдоволено всміхнулася.

— Не думай, що ти тут єдиний сильний.

Щоправда...

Щойно я це сказала, всередині все стиснулося.

Тільки...

Будь ласка.

Не спали мене своїм дивним вогнем.

Але замість злості він...

Усміхнувся ще ширше?

І чомусь виглядав...Щасливим. Так, ніби щойно сталося саме те, на що він давно чекав.

— Я Каель-...

Він раптом замовк. Наче ледь не сказав щось зайве.

— Просто Каель.

Дивно.

Я нерішуче простягнула руку, як це роблять панянки-аристократки.

— Агнес...

Він здивовано подивився на мою простягнуту долоню.

Я вже хотіла прибрати її назад та він здавалось швидко схаменувся і обережно взяв мою руку. Його долоня була напрочуд теплою. Він підніс її до губ… І легко поцілував тильний бік.

Я завмерла.

Щоки миттєво запалали.

Він підняв на мене свої золоті очі.

— Агнес...

Він вимовив моє ім'я дуже тихо з ноткою хриплості. Наче смакував кожен звук.

— Приємно познайомитися з тобою.

І знову...Той самий погляд. Ті самі розширені зіниці.