Тиша перед бурею. Частина VII

POV Агнес

Я ще довго сиділа над книгою, але читання зовсім не клеїлося. Очі ковзали рядками, та я вже не розуміла змісту написаного.

Перед очима знову й знову виникала наша зустріч із Гільфеном. Він виглядав досвідченим магом. Говорив спокійно, холодно... як справжній дідусь, хоча на вигляд йому навряд чи було більше тридцяти років. Дивний чоловік.

Хлоп.

Я різко закрила книгу й важко підвелася.

— Треба трохи подихати свіжим повітрям...

Вийшовши з кімнати, я голосно промовила:

— Я піду прогуляюся!

Із кухні одразу визирнула бабуся Ярина.

— Гаразд. Але будь обережна. До заходу сонця повернися!

— Добре!

Швидко взувшись, я на мить зупинилася біля невеликого дзеркала.

На мене дивилася дівчинка з довгим хвилястим каштановим волоссям, заплетеним у два хвости. Світло-зелені очі вже не здавалися такими тьмяними, як раніше. Біла сукня-сорочка, коричневий корсет на талії.

Зараз я вже виглядала на свої дванадцять років.

І подумати тільки... Раніше я здавалася набагато молодшою лише тому, що тіло цієї дівчинки було виснажене постійним недоїданням. Цей світ справді жорстокий.

Поправивши пасмо волосся, я тепло усміхнулася своєму відображенню.

— Значно краще.

Повернувшись, я вибігла з будинку, трохи піднявши край сукні, щоб не перечепитися.

З усіх місць я чомусь попрямувала саме до лісу.

Завдяки довгим дням, проведеним за збиранням трав разом із Бабусею, я вже непогано знала околиці. Щоправда, глибоко в ліс ми ніколи не заходили.

І чомусь мені здавалося, що не варто.

Та сьогодні я не збиралася заходити далеко. Хотілося просто прогулятися.

Навколо панувала тиша було чуто лише спів птах неподалік.

Листя тихо шелестіло під подихами вітру, а сонячні промені пробивалися крізь густі крони дерев, залишаючи на землі золотисті плями.

Я вдихнула на повні груди.

Як же тут добре...

Піднявши руку, я подумки створила магічне коло. Блакитна мана м'яко засвітилася біля кінчиків моїх пальців. Наступної миті навколо мене закружляв теплий вітер. Він лагідно торкався волосся, ковзав по рукавах сукні й весело підхоплював опале листя.

Я простягнула руку вперед. Вказівний палець легко торкнувся повітря.

Наче самого вітру.

І в ту ж мить він безслідно розтанув.

Я тихо засміялася.

Як мило

На душі стало напрочуд легко.

Здавалося, що я вдруге закохалася в магію.

Усміхаючись власним думкам, я побігла вперед.

Легкий вітер ніби грався зі мною, підштовхуючи в спину.

— Не поспішай! — засміялася я, хоча чудово розуміла, що розмовляю зі звичайним вітром.

Чи вже не зовсім звичайним? Біжучи дерева здавалось розступались перед очима. І ось пару секунд і навпроти мене відкрилася невелика галявина, вкрита густою зеленою травою й польовими квітами.

—Як гарно…

Я впала просто на м'яку траву. Вона приємно лоскотала щоки. Заплющивши очі я відчула спокій. Але раптом мені захотілося ще трохи попрактикуватися.

Я знову підняла руку.

Магічне коло повільно вималювалося просто в повітрі.

Цього разу значно більше.

— Подивимося...

Я влила в нього трохи більше мани.

Наступної миті сильний порив вітру пронісся галявиною.

Листя, травинки й білі пелюстки польових квітів піднялися високо в повітря. Вони кружляли навколо мене, ніби танцювали, а я зачаровано дивилася на цей маленький вихор.

Поступово вітер стих.

Листя повільно опустилося назад на землю і навколо знову запанувала тиша.

Я дивилася в блакитне небо крізь верхівки дерев.

Шелест листя.

Спів птахів.

Легкий подих теплого вітру.

Повіки ставали дедалі важчими.

Лише хвилинку полежу

Це була моя остання думка.

І вже за мить я міцно спала посеред сонячної галявини.