Незапланована зустріч. Частина VI

Сидячи на товстій гілці дерева, я ліниво вимальовувала маною магічне коло вітру. Листя слухняно кружляло навколо мене, то здіймаючись угору, то плавно опускаючись додолу.

Після кількох днів тренувань це вже стало моєю улюбленою розвагою.

— Красиво...

Я усміхнулася, спостерігаючи, як зелено-золоті листочки кружляють навколо мене, немов маленький вихор.

Раптом я почула чиїсь кроки. Опустивши погляд, побачила біля нашого будинку високу чоловічу постать у чорному плащі.

— Бабусі Ярини немає вдома! — гукнула я зверху.

Чоловік зупинився.

За мить повільно підняв голову.

Його нефритово-зелені очі зустрілися з моїми. Його золотисто світле волосся здавалось було довге.

Навіть звідси я відчула слабкий запах лісу, що виходив від нього.

— Зрозумів, — спокійно відповів він.

Потім повністю повернувся до мене. Його рука ледь помітно сіпнулася.

— Ти Агнес?

Я здивовано підняла брови.

Він знав моє ім'я.

І це трохи насторожувало.

Бабуся Ярина майже ні з ким не розмовляла. З покупцями — лише про трави та ліки. Якщо ж вона згадувала когось у розмові...

Я раптом пригадала нічну розмову.

— А ви... Гільфен?

Ледь ім'я злетіло з моїх губ, як чоловік миттєво підняв руку.

Навколо мене спалахнули тонкі блакитні нитки мани.

— Що?..

Не встигла я й кліпнути, як вони різко обвили моє тіло.

— Гей!

Наступної миті мене буквально стягнули з дерева.

— А-а-ай!

Я боляче приземлилася на землю і спина неприємно занила.

Розплющивши очі, я завмерла. Він стояв просто наді мною.

Спокійний.

Холодний.

Він дивився так, ніби перед ним лежала не людина, а невідома йому істота.

Я спробувала поворухнутися.

Марно.

Магічні нитки стискали тіло так міцно, що навіть руки не вдавалося підняти.

— Звідки ти знаєш моє ім'я?

Його голос був рівним. Без злості але чомусь від цього ставало ще страшніше.

Я важко ковтнула.

— Від... бабусі Ярини...

Напівправда.

Я ж не могла сказати, що підслухала їхню розмову.

Його брови ледь насупилися.

— За яких обставин?

Він зробив крок ближче.

— І коли?

Тиск його мани став сильнішим. Я відчула, як стало важче дихати.

Добре...

Раз уже він показав свою магію... То й я не сидітиму склавши руки.

Пальці ледве ворушилися. Повільно...

Ще трохи...

Я почала вимальовувати маленьке магічне коло просто маною.

Раз...

Два...

Три...

Останній символ.

У наступну мить перед моїми пальцями вирвався потужний порив вітру.

Гільфен ледь помітно здивувався.

Лише на мить.

Наступної секунди перед ним уже виник прозорий магічний щит.

Вітер із глухим звуком ударився об нього й безсило розвіявся.

— Непогано, — спокійно промовив він.

Його голос не змінився.

— Для людини.

Я насупилася.

— Але цього недостатньо.

Він уважно подивився на моє закляття.

— Воно нестабільне.

Магічні нитки навколо мене повільно розчинилися в повітрі.

Я нарешті змогла нормально вдихнути.

Піднявшись на ноги, швидко обтрусила сукню.

— Емм...

Я трохи завагалася.

— Можна поставити вам одне питання?

— Ні.

Відповідь прозвучала швидше, ніж я встигла договорити.

— І Ярині теж можеш не казати, що я приходив.

Я здивовано кліпнула.

— Чому?..

Він проігнорував мої слова.

Його уважний погляд ковзнув по мені. Наче він щось перевіряв.

— І нехай ця зустріч залишиться між нами.

Після цього він спокійно розвернувся. Зробив кілька кроків і раптом зупинився.

Не озираючись, тихо промовив:

— Скоро зустрінемося, Агнес.

Перед ним відкрилось щось, мабуть це портал.

За мить його постать зникла.

Я ще кілька секунд дивилася на місце, де він щойно стояв.

— Телепортувався?..

Я кліпнула очима. Потім повільно видихнула.

— То це буде наш маленький секрет...

Я торкнулася долонею спини й скривилася.

— Хоча... наступного разу можна було б і менш боляче стягувати мене з дерева...

Бурмочучи собі під ніс, я повільно рушила до будинку.

— Арх...

Я ще раз потерла спину.

— Політ точно був невдалим...

POV Гільфена

Повертаючись зі столиці, я вирішив ще раз навідатися до Ярини.

Минуло небагато часу від нашої останньої зустрічі. Приблизно 30 років

Для людини — достатньо.

Для мене — лише коротка мить.

Я знав Ярину вже багато десятиліть. Щоразу, коли повертався сюди, вона зустрічала мене однаково: бурчала, пригощала трав'яним чаєм і скаржилася, що я надто рідко навідуюся. Як і тиждень тому.

Та цього разу все було інакше.

Ще не дійшовши до будинку, я відчув слабкі коливання мани.

Нестабільний вітер… але напрочуд чистий.

Я зупинився.

Дивно...Чому я не відчув їх раніше?

— Бабусі Ярини немає вдома!

Дитячий голос долинув зверху.

Я підняв голову.

На товстій гілці дерева сиділа дівчинка років десяти.

Довге хвилясте каштанове волосся. Зелені очі. Біла сукня.

Навколо її пальців ще повільно розчинялися залишки мани.

Вона щойно створювала закляття.

Без паперу.

Лише маною.

...

Цікаво.

— Зрозумів, — спокійно відповів я.

Моя рука ледь помітно сіпнулася.

Ця дитина сиділа надто близько до краю гілки. Необережний рух — і вона могла впасти.

— Ти Агнес?