Агнес. Частина IV

Зайшовши всередину, я оглянулася.

Нікого.

Прислухалася.

Тиша.

Обійшовши всі кімнати, я так нікого й не знайшла.

-Можливо, вона кудись вийшла? — прошепотіла я, заходячи на кухню.

З полегшенням поставивши пакет на невеликий дерев'яний стіл, я важко видихнула.

У цей момент мені згадалася минула ніч.

-Гільфен... — пробурмотіла я.

-Ох, ти вже тут.

Голос пролунав просто за спиною. Я мало не підстрибнула від несподіванки.

-А-а-а!

Різко обернувшись, я зустрілася поглядом із Яриною. Важко зітхнувши, здула пасмо волосся, що впало мені на очі.

- Бабусю... Як довго ви тут стояли?..

Вона ж нічого не чула?

Схиливши голову набік, я додала:

- Де ви були? Я вас шукала.

Старенька лише усміхнулася.

-Ммм? Про що ти? Ти купила все, що я просила?

Вона спокійно підійшла до столу й зазирнула в пакет, перевіряючи покупки.

Я нахмурилася.

Вона змінила тему.

Щось тут було не так.

Сівши за стіл, я спостерігала, як бабуся Ярина почала готувати вечерю. Вона вправно нарізала овочі та виглядала значно веселішою, ніж зазвичай.

- То як тобі ринок? Не злякалася випадково наша маленька квіточка?

Я підняла брову від її дражнилок.

- Що? Та ні...

І тут мені згадався той хлопець.

Жовті очі.

Вертикальні зіниці.

Я вагалася, чи варто про нього розповідати. Але Ярина вже почула зміну в моєму голосі й насторожилася.

- Бабусю Ярино... А в людей буває таке, що зіниці... ну... вертикальні?

Ярина різко обернулася.

-Ти бачила представника іншої раси?!

Я здивовано кліпнула від її різкості.

- А не мала?..

Вона на мить замовкла. Потім відклала ніж.

- У нашому королівстві майже всі люди.

-Майже?

-Інколи сюди приїжджають торговці, представники Імперії чи мандрівники з інших земель. Але це рідкість.

-Інших земель?

-Ельфи, звіролюди, дракони та багато інших рас переважно живуть в Імперії.

Я мало не вдавилася повітрям.

-Стоп. Вони існують?!

Ярина пирхнула.

- Звісно існують.

-Серйозно?!

-Ти думала, всі казки вигадують просто так?

- Так!

-Дарма.

Я насупилася.

-І ця Імперія далеко?

-За східними кордонами королівства.

- І той хлопець міг бути звідти?

-Цілком можливо.

Я задумливо підперла щоку рукою.

Східна Імперія...

Ярина повернулася до готування.

На кухні лунав тихий дзенькіт посуду. Я задумливо дивилася кудись убік. Той незнайомець ніяк не виходив у мене з голови і чомусь здавалося, ніби я мала його зустріти.

А ще те дивне тепло...

Що це взагалі було? 

- Цікаво, як його звати... — тихо прошепотіла я свої думки вголос.

Але з цього задумливого стану мене вирвав голос бабусі.

- Говори голосніше, баба не чує, що ти там бурмочеш.

Моє праве око сіпнулося.

-Все ви прекрасно чуєте...

-Можливо.

Зітхнувши, я відкинулася на спинку стільця.

-Це був хлопець приблизно мого віку, — продовжила я. — Ми зіткнулися в натовпі. Він був у плащі, тому я майже нічого не розгледіла. Тільки жовті очі... і ті дивні зіниці.

Голова Ярини трохи повернулася в мій бік.

Вона уважно слухала.

-Вони нагадали мені кота.

Після цих слів вона раптом розсміялася.

-Хахаха! Он як? Кота, кажеш?

Я насупилася ще сильніше.

-Не смішно.

-Пробач, продовжуй, — пролунало з вуст Ярини. Неочікувано.

Я важко зітхнула.

-А коли він подивився на мене...

Я замовкла.

-Ну?

-Він дивився на мене якось дивно.

-Дивно?

-Немов...

Я замислилася.

-Немов кіт, який побачив смаколик.

На кухні запала тиша.

Ярина закусила губу.

Потім відвернулася.

Її плечі підозріло затремтіли.

Вона намагалася не засміятися...

Зрозумівши це, я кинула на неї роздратований погляд.

-Бабусю...

-Я мовчу.

-Ви смієтеся.

-Ні.

-Смієтеся.

- Зовсім ні.

Я примружилася.

Вона точно сміялася.

-А ще він почав іти за мною! Я ледве втекла!

Тепер Ярина вже здивовано обернулася.

-Кажеш, він справді біг за тобою?

Я кивнула. Моя рука сама потягнулася до шиї. Чомусь про дивне тепло я розповідати не хотіла. Як і про мітку.

-Можливо, він просто хотів подружитися?

Моє око знову сіпнулося.

-Подружитися?..

Але перед тим, як я встигла щось сказати, переді мною поставили тарілку з вечерею.

Слідом з'явилися й інші страви.

-Їж. Тобі ще рости й рости.

Взявши ложку я почала їсти.

-До речі, ти вже прочитала книги?

Я мало не вдавилася.

-Вже?!

Підскочивши на місці, я обурено подивилася на неї.

-Ви дали їх мені тільки вчора! Як я маю прочитати все за такий короткий час?

Ярина важко зітхнула.

-Поспішай.

-Це неможливо.

-Я вже підготувала тобі нові книги про магію.

Я застогнала.

-Ще?!

-Ох, точно.

Вона раптом уважно подивилася на мене.

-Ти досі не пам'ятаєш свого імені?

Я здригнулася.

-Ні...

-Чудово.

Я кліпнула.

- Що?

На її обличчі з'явилася тепла усмішка. Обійшовши стіл, вона поставила біля мене чашку гарячого трав'яного чаю.

-Як тобі ім'я Агнес?

Я здивовано завмерла.

-Ви... придумали мені ім'я?

Вона підійшла ближче. Тепла долоня лягла мені на голову. Ярина лагідно погладила моє хвилясте волосся.

-Так. Агнес... Мені здається, воно тобі пасує.

У грудях щось защеміло, в горлі став клубок, а очі раптом почали пекти. Я опустила голову так, що передні локони волосся знову впали на лице ховаючи ледве мокрі очі.