Зустріч. Частина ІІІ

За вікном світив місяць. Давно вже настав час спати, але я не могла. Не зараз.

Лежачи на ліжку, я котру годину тримала в руках стару книгу. Подекуди на обкладинці ще залишився шар пилу, а сторінки давно пожовтіли від часу. Мої очі бігали рядками, виведеними акуратним почерком якогось мага. Його ім'я ніде не згадувалося. Анонімна книга, як і всі інші, що лежали поруч зі мною.

Згодом повіки почали важчати.

Дочитавши сторінку, я уважно розглядала малюнок. На ньому був зображений круг, заповнений дивними символами та візерунками.

— Магічне коло... — прошепотіла я.

Схвильовано підвівшись із ліжка, підійшла до столу, де лежали папір, чорнило та перо. Я спробувала перемалювати побачене.

Лінії виходили кривими.

Символи — ще гіршими.

Видихнувши, я сперлася щокою на стіл.

Переді мною лежало жалюгідне, перекошене магічне коло.

Боротися зі сном більше не було сил.

За кілька секунд я вже спала, все ще стискаючи в пальцях перо, з якого падали останні краплі чорнила.

Гуркіт.

Крізь сон до мене долинали чиїсь голоси.

Спочатку тихі й нерозбірливі, вони змішувалися зі сновидінням.

— Так... Вона вже давно спить... — голос належав бабусі Ярині.

Потім пролунав незнайомий чоловічий голос.

— Он як... Ти все їй розповіла? Сама ж знаєш, що вона скоро...

Щось у цих словах змусило мене остаточно прокинутися. Вони говорили про мене?

Тихо вставши зі стільця, здивувалася, що заснула прямо за столом.

Навшпиньки підійшовши до дверей, я прислухалася.

— Знаєш, було б чудово, якби ви, пане Гільфене, зустрілися з нею, — буркнула Ярина.

Я здивовано кліпнула.

Вперше чула, щоб вона зверталася до когось із такою повагою.

Обережно зазирнувши у щілину між дверима, я побачила бабусю та високу чоловічу постать у темному плащі.

— Вона звичайна людина. Лише заважатиме.

Ярина лише усміхнулася і мовчки простягнула йому кошик. Після цього вони разом вийшли надвір, і решта їхньої розмови загубилася десь за дверима.

Хто він? І що означали його слова?

Стиснувши губи, я насупилася.

Відповідей не було.

Повернувшись до ліжка, я впала на подушки поруч із непрочитаними книгами. Але все ж таки хто це був? Один із селян? З цими думками сон накрив мене майже одразу.

Цієї ночі мені снилося минуле життя. Обличчя знайомих уже втратили чіткість, а голоси стали далекими та чужими.

Наступний день нічим особливо не відрізнявся від попередніх.

Усе минало швидко й нудно.

Втім, бабуся Ярина завжди знаходила для мене заняття, окрім читання книг і мого улюбленого довгого сну.

Йдучи на ринок, я широко позіхнула, прикриваючи рот рукою.

Для пристойності.

Хоча, якщо чесно, мені було байдуже.

І яка нормальна бабуся відправляє дитину саму на ринок?

Хоча...Можливо, тут це нормально. Це ж середньовіччя.

Навколо стояв такий гамір, що починали боліти вуха. Людей було стільки, що натовп здавався живим організмом. Протискаючись крізь нього, я молилася лише про одне:

Щоб мене не пограбували.

Підійшовши до лавки з овочами, я почала розглядати товари.

— У нас усе найсвіжіше! Сьогоднішнє! — голосно вигукував продавець.

Помітивши мене, він одразу нахилився.

— Ого! Вітаю, дитино! Ти тут сама? Старші відправили тебе скупитися? Не хвилюйся, у мене найкращий товар за найкращими цінами!

Він широко усміхнувся.

— Що бажаєш купити?

Я спокійно почала перераховувати:

— Мені, будь ласка, хліб... помідори... цибулю...

Поки я говорила, чоловік вправно складав усе в пакет. Щось було не так але що саме?

Розплатившись, я рушила назад. Із пакетом у руках пробиралася крізь натовп. Ще не вистачало, щоб мене тут розчавили.

І як на зло раптом хтось штовхнув мене плечем. Автоматично притиснувши міцніше до себе пакунок я відчула, що у ту ж мить шию обпекло дивним теплом. Я різко озирнулася.

Позаду стояв хлопець приблизно мого віку. Через темний плащ було важко розгледіти його зовнішність. Він теж раптово зупинився наче щось відчув.

Наші погляди зустрілися.

Його очі широко розплющилися.

Мої теж.

Бо зіниці в нього були вертикальними.

Як у змії? Кота?

І чомусь вони ще більше розширилися, коли він дивився на мене. Як у кота, який раптом помітив смаколик. Мені це зовсім не сподобалося.

Я завмерла. Усе навколо ніби віддалилося я бачила лише його очі. Дивні та незвичні. І чомусь не могла відвести погляд як і він також.

Аж раптом мене знову штовхнули. Кліпнувши, я оглянулась. Що це було? Вдихнувши повітря і повернувшись спиною до нього, я швидко рушила вперед. Та через мить почула шум позаду.

Невже він іде за мною?

О ні.

Ні-ні-ні.

Мені й без того вистачає проблем!

Стиснувши пакет до грудей, я кинулася бігти.

Тепло на шиї поступово зникало.

— Боже, врятуй мене... — пробурмотіла я.

Важко дихаючи, я присіла біля порога дому.

Бог мене почув. Я не тільки купила все необхідне. Мене не пограбували. Гроші залишилися при мені. І мене саму не викрали. Це вже можна вважати досягненням! За таке бабуся Ярина просто зобов'язана мене нагородити.

Усміхнувшись власним думкам, я впевнено зайшла всередину.

— Бабусю Ярино! Привітай мене! Я не загубилася і повернулася без жодних пригод! Нуу.. майже.

У відповідь — тиша.

Я насупилася.

— Бабусю?..