Пробудження. Початок. Частина І

Темрява.
Це перше, що я побачила після того, як переходила дорогу і помітила різке світло фар автівки. Потім був короткий біль, холод по всьому тілу, запах заліза і ця темрява перед очима.
Раз, два, три... Шістсот...
І раптом тепло розлилося тілом.
Я жива?
Темрява почала танути, і навколо ставало дедалі світліше. Розплющивши очі, я побачила небо.
Невже все-таки померла? Це рай?
Кліпнувши очима, я підняла руку. Я відчувала себе... живою. Але щось було не так. Моя рука виглядала меншою, ніж мала бути.
Підвівшись і сівши, я нарешті розгледіла все навколо.
Я була не в раю.
Це була лісова галявина. Мої ноги також виявилися меншими, як і все тіло загалом. Шкіра була блідою, а подекуди подряпаною від гілочок, що ховалися у високій траві. Повітря відчувалося свіжішим і легшим, як і саме тіло.
Піднявшись на ноги, я зрозуміла, що виглядаю як дитина.
Оглянувшись навколо, я насупилася.
— І де я, в біса? — пробурмотіла невдоволено.
На мить я здригнулася від власного голосу.
Він був мені незнайомий.
Це була не я.
Тоді хто я?
Помітивши неподалік озеро, я побігла до нього, дорогою зачепившись за дерево й подряпавши плече.
Опустившись навколішки біля берега, я вдивилася у своє відображення.
Мої зелені очі розширилися від шоку.

Зелені.
Хоча мали бути карими.
Передні пасма каштанового волосся впали на обличчя. Одяг був старим і пошарпаним. Звичайна сіра сорочка, яка колись, мабуть, була білою, тепер була забрудненою та подертою.
Я справді виглядала дитиною на років десять.
Крім власного відображення я помітила дещо інше. На шиї дівчинки був дивний знак.
Тонкі чорні лінії складалися в незрозумілий символ.
Я готова була заприсягтися, що секунду тому його там не було.
Кліпнувши очима, візерунок зник я прошепотіла дивлячись на себе знову:
— Це сон? Кома? Чи я справді померла? Я переродилась в дитяче тіло?
Від цієї думки мене охопив сум за минулим життям, але зараз був не час для цього.
Якщо я дитина, то чому одна в лісі? Хіба в цієї дівчинки немає дому та родини? І що це було?
З цими думками я піднялася і вирішила знайти бодай якісь сліди проживання людей поблизу.
Година.
Дві години.
Три.
Зрештою я впала на траву біля дерева.
Нічого.
Лише я та ліс.
Сонце яскраво сяяло в небі, а до вечора залишалося ще приблизно пів дня.
— І що тепер робити? — прошепотіла я.
Голос тремтів.
У горлі став клубок, а по щоках потекли сльози, які вже неможливо було стримати.
— Хочу додому...
Обійнявши коліна, сховавши обличчя в тонкій тканині сорочки, яка поступово намокала від сліз.
Так я просиділа майже годину, прокручуючи все в голові, поки мене не вирвав із думок тихий тріск гілок.
І чиїсь кроки.
Поглянувши в бік шуму, я помітила людську постать.
Незнайома жінка.
Ні, радше бабуся.
Вона схилилася над грибами й складала їх у плетений солом'яний кошик своїми натрудженими руками. На ній була стара темно-синя сукня та коричневі черевички. Блискуче сиве волосся було зібране в охайний пучок.
Підвівшись, я мимоволі рушила до неї.
Сховавшись за деревом, почала спостерігати.
Вона виглядала як звичайна селянка, але світ, у який я потрапила, явно відрізнявся від мого. Якщо судити з одягу та навколишнього вигляду, це нагадувало середньовіччя.
Раптом під моєю ногою голосно тріснула суха гілка.
Я здригнулася.
Бабуся одразу помітила, її світло-блакитні очі миттєво знайшли мене.
Вона дивилася трохи здивовано на дитину в одній сорочці, яку щойно спіймали за підгляданням.
Та вже за мить її погляд пом'якшав.
— Люба, ти загубилася?
Я невпевнено кивнула.
— Де твої батьки?
Моє тіло напружилося.
Аби ж я сама знала.
— Я не знаю... — тихо пробурмотіла я.
Вона нахилилася ближче від чого я зробила крок назад.
— Що? Не чує баба.
— Кажу, не знаю, де вони! — уже голосніше відповіла я.
На мить мені здалося, що на її обличчі промайнув задоволений вираз, наче моя відповідь її потішила.
— Справді? Тоді складеш мені компанію, дитя? Поживеш зі мною?
Я розуміла, що іншого вибору в мене немає.
Коли вийшла зі свого сховку і наблизилася до неї, вона дістала щось із кишені.
Ягоди.
Я взяла їх, хоча не поспішала їсти, попри те, що живіт давно нагадував про голод.
— Яке твоє ім'я, дитя? — її голос був м'яким і теплим. Піднявши голову дитячі зелені очі пильно дивились на неї.
— У мене немає імені, — відразу відповіла я.
Не варто називатися ім'ям із минулого життя.
Бабуся задумливо підняла погляд до неба.
— Он як... Мене можеш називати бабусею Яриною. І їж ягоди, люба.
Після цих слів я відчула її теплу руку на своїй голові.
Вона лагідно пригладила моє скуйовджене волосся.
Я пішла з нею.
І зовсім не тому, що вона пригостила мене смачними ягодами.
Ми якимось дивом вибралися з лісу й дісталися невеликого селища неподалік. І як я його не бачила?