Розділ 21

Бачили усі святі від небес і до землі, Меланка цього не хотіла. Той вигук злетів у повітря, і вона сахнулась від воріт. Так якось розчаровано й журливо, бо ж її здібності до красномовства себе не виправдали. І без жодної найменшої краплі радості, що тепер доведеться вдатись до того її заготовленого плану, до якого вона взагалі не хотіла вдаватись, відтягувала якомога далі, і...

Час настав. Вона дала їм шанс. Вони не скористались.

Тепер вони поплатяться.

Паладини розганяли таран. Але аж ось під ногами у них... розверзлась земля. Так раптово, так неправильно, так, як не буває. І вони всі попадали: і паладини, і таран. Хтось виявився скраю і, звискнувши, впустивши меча, вхопився руками... Але Меланка посунула той край — і ті, що намагались вибратись, попадали також.

Крики, лемент, паніка. Розламаний таран.

І тільки один маленький незачеплений острівець — і на ньому Бажан.

Він же їй не погрожував. Його можна було не кидати в яму.

Але чи було це все? Чи це весь її план?..

О, ні. Ні в якому разі. Це був лишень початок. Початок перед тим, що вони запам’ятають до кінця життя. Бо ж жоден паладин до цього часу від темної магії не постраждав, ні разу її до себе не підпускав. Бо ж обладунки — як же так! Та що як... зняти обладунки? О, так. Вона планувала їх зняти. Зі всіх по черзі.

І як же?.. Звичайно ж, що темною магією!

Паладини волали і намагались вибратися з ями. А Меланка занесла свій імпровізований інструмент — чи то величезні пласкогубці, чи пінцет. Хтозна, як можна було назвати те, що вона склала з дощок та іншого мотлоху, що було на замковому подвір’ї, але розміром своїм воно б личило велетню якомусь — і в цьому була вся сіль. Бо ж їй була потрібна відстань.

Відстань — щоб орудувати цим диво-інструментом за допомогою магії.

Відстань — щоб паладини не змогли її заблокувати.

Відстань — щоб все-таки до них дістати.

Меланка обрала першого ліпшого — і взялася його роздягати. Тобто, схопила своїм диво-інструментом і стала виламувати обладунки: де просто зривала метал нелюдською магічною силою, де навіть натикалася на якусь застібку й знімала, як годиться.

І ось — перший паладин зі своєї бляшанки був звільнений.

І з тої самої миті — повністю сприйнятливий до її темної сили.

Вона вирвала його з ями та просто біля її краю поставила на коліна.

І не можна було передати той жах, що на них навалився. Поки вона бралась за наступного паладина, інші, не тямлячись, намагались вибратись. Вони дерлись по схилах землі, вони падали, вони збивали одне одного, ні на кого й ні на що не зважаючи. І з кожним разом їх все віднімалось. І з кожним разом — жах. Він їх поглинав, поглинав, поглинав...

Аж поки вона всіх їх не дістала з ями та виставила таким рівним кружальцем, мов глядачів на виставі. Правда, на колінах, а не на стільцях. Вжахнулась, яка жахлива яма розверзлася у них під замком — і одразу ж засипала її назад. Ще й пасмами темряви зверху поприбивала, втрамбувала. Ніби й не було ніякої ями.

Трохи помилувалась — і рушила по плану далі.

— Ну, отже, я вам казала, щоб краще ви це все не починали.

Вони всі стояли на колінах, зв’язані безпросвітними темними пасмами, і боялись навіть слово сказати. Не те що, як раніше, щось там кричати, заявляти. Вони тепер повністю були в її владі.

Хоч раніше й теж були — просто не знали.

— Отже, як ви тепер ставитесь до підписання пакту про ненапад?

Мовчали. Вона роззирнулась — і побачила, що навіть Бажан стояв з піднятими руками. Мабуть, вирішив ще раз акцентувати, що він на неї не нападав, і не треба тут з ним повторювати те, що з усіма.

Меланка скривилась і махнула йому: «Опускай».

— Значить, так, — пройшлася перед їхнім кружальцем.

Клацнула пальцем — і в руку її влетів пергамент, у двох екземплярах. В іншій вона вже тримала перо та підійшла до того паладина, що був скраю. Тицьнула йому пергамент під носа й промовила:

— Читай, погоджуйся, став підпис.

— Як? — витиснув він.

— Руками, — видала вона, і з нього рівно настільки сповзла пітьма, щоб він міг узяти перо чи пергамент.

Читав. Видно було, що збивався, бо постійно повертався, ніяк не міг сконцентруватись. Нарешті якось відреагував.

— «... беру на віру, що сутичка з трьома придуркуватими паладинами, двома білявими, одним чорнявим, сталася з їхньої вини»?

— Так. Я ж не знаю, як їх звати.

— «... обіцяю ніколи й нізащо на темних з сім’ї Підколодних не нападати, навіть якщо хтось буде божитись і заявляти, як бачив, що вони на когось напали»?

— Так.

— «... причому вони також дають обіцянку, що ніколи ні на кого не будуть нападати»?

— Так.

З кружальця долинуло:

— Чудові умови, я вважаю.