Розділ 20

Вона так і витріщилась на них. Спочатку на вогні, потім — на батька та істоту з полум’я й пітьми. Це скидалось на якусь сюрреалістичну картину. Вони в темному замку, вони домовляються з вогнедишною рептилією, на них нападають паладини. Ті, самі що охороняють все, що є хорошого та світлого. І, мабуть, ті самі, яких привів її слід — зчорнілого лісу та зчорнілої землі.

А батько так просто їй каже: «Піди — і повбивай їй всіх».

А дракониха дивиться, мовби знову роздумує про смертний вердикт.

— Ага, — тільки й видихнула. — Я порозкидаю, звісно. Я в цьому професіонал. Але, скажіть, ви точно впевнені, що хочете зараз штук двадцять трупів під замком, чи скільки їх там?..

Батько сказав:

— Ну, необов’язково аж так радикально. Хоч я в цьому й не розбираюсь... Я ж тільки прибираю, а оборона — то твоя парафія.

— Ага, — повторила вона. — Ясно. Ну... то я пішла.

— Удачі!

Її відпустила замкова пітьма — і навалилась вулична, нічна. Хоч з того боку й помережана вогнями, але тут, оточена муром та стінами, досі темна, густа. Така, як та, яку вона сама може дістати. Але ж нічна пітьма нікого не вбиває, а її власна — ще як.

Батько ось так вперше її відпускав.

Не казав їй «ні, нізащо — або я сам, або ми разом». Хоча й не можна було так сказати, що він її відправляв до ворога сам на сам. Він же був тут близько, в замку. Він навіть звідти міг затягнути все димом, порозчахувати під їхніми ногами прірви, розтрощити їх будь-чим, що підніме. Але, видно, він хотів, щоб Меланка попрактикувалася в силі.

Ну, і де їй випаде така можливість, як не купа одурілих паладинів?..

Очевидно, минулий досвід їх нічого не навчив, і вона запросто могла їх розбити. Переламати їм кістки. Завдати травм такого рівня, щоб ніякі цілителі вже їх не зцілили. Тому що навіщо вони вийняли мечі та списи перед її новою чудовою домівкою?..

Але вона цього не хотіла. Так ніби від неї всі цього чекали, кому не ліньки, і її це злило, дерло зсередини. Вона хотіла зробити так, щоб ніхто не очікував. І ніхто їй потім не приписував, мовляв, звісно ж, вона мала це зробити, вона ж темна, хіба вона щось вміє крім вбивства та нищення.

План склався в неї в голові.

Такий простий, такий для них принизливий — і самовпевнений до сміху.

Реквізит був зібраний.

Паладини волали щось з-за воріт. Схоже, погрожували спалити все до біса.

Вона, звичайно ж, не думала, що в них щось вийде. Ворота були наглухо зачинені, мур для них непробивний. Виходити до них? Цілковито марний ризик.

Меланка стала до воріт та виглянула у віконце в них.

— Шановні та благочестиві паладини? Ви до нас на гостину?..

Відповідь, звичайно ж не забарилась, що вони прийшли її знищити. Вони виставили мечі, списи та щити. Вони кричали всі навперебій, так яро й безтямно, що ж вони збираються робити:

— Знищити тих, хто загрожує світу!

— Знищити тих, хто чорнить все навкруги!

— Відімстити за скалічених побратимів!

— Знищити цей осередок темряви й пітьми!

Меланка видихнула:

— О, святі! Тоді вам доведеться скористатись силами люмінесценції та світла.

Вони, може, навіть не вловили сенсу її слів. Але разом затихли, бо ж вона почала говорити.

— Я так розумію, що проблема в тих трьох паладинах, які напали на мене без жодної причини, і від яких я дивом відбилась, але — зауважу! — нікого не вбила.

— Бреши, темне поріддя! — перший вигук. — Вони прибилися до міста напівживі. Цілителі ледве встигли врятувати їх.

— Ну, то де саме я брешу, якщо вони все-таки були живі?..

— Усі прекрасно знають, що це ти напала на них. Паладини так просто не нападають!

— От прямо, як ви зараз.

— Ми захищаємо своїх. Ми робимо все можливе, щоб таке більше не повторилось.

— О, і я працюю над цим. Давайте, підпишемо пакт ненападу з обох сторін?

Вони так і випали з цих її слів. А потім пролунав сміх.

Сміявся хтось один. І вона навіть висунулась, щоб подивитись, хто ж то такий. А саме: той, хто стояв трохи збоку від всіх інших, і той, який, може, єдиний не виймав меча з піхов. Він взагалі нічого не робив. Тільки стояв, прихилившись до дерева спиною, та підсміювався з її слів.

Власне, то був знайомий паладин.

І вона на нього подивилась, щиро не розуміючи, навіщо він припхався сюди.

— Боюсь запитати… Ти що, прослідкував за мною — і всіх їх сюди привів?

— І ти серйозно вважаєш, що потрібен був хтось, щоб їх привів, а не цілком і повністю вистачило твого сліду?..

— Ти також прийшов мене нищити?

— Я — єдиний свідок твоєї безжалісної розправи над нашими дорогими побратимами. Але ти своєю темрявою поплавила мені мізки, тому зараз вони тебе знищать і так мене очистять.