Розділ 18

Вони саме опрацьовували магічні щити, коли в замку затремтіли шибки. Так, неначе надворі здійнявся дуже сильний вітер. Просто вітер. Просто вітряно.

Батько хмикнув.

— Як ти там, ще не стомилась? Може, вийдемо на вулицю подихати свіжим повітрям?..

— Щоб нас там здуло на інший край світу? Дякую, якраз планувала йти до ліжечка.

— Та прямо таки. Поки в тебе не почнуть виходити щити, як я можу дозволити тобі самій йти до ліжечка?

— А як раніше дозволяв?..

Батько… нічого не сказав. Бо ж саме тої миті здригнулась земля — вони аж схитнулись на ногах. Так, наче з неба впало щось таке величезне — і зі всієї сили вдарилося об поверхню, розкинуло імпульс на кілометри.

— Добряче так… гепнуло.

— Це що там, вітер будинками кидає?

Батько розвів руками.

— Схоже, дихати свіжим повітрям нині не випадає.

— Отже, — відклала черговий фоліант, — пора йти спати.

— Ти хотіла сказати, виясняти, що там за катавасія?..

— От яким чином ти дістав це з фрази, що я перевтомилась, перевчилась, і вже пора спати?

Він почав:

— Таким, що… — і не доказав.

За вікном прошмигнуло щось — велике і чорне. Чорне настільки, що вони помітили його навпроти чорної ночі. З Меланки вихопилось:

— Що це?

— Здалось?..

— Там точно щось було.

— Ми ж ніби доходили висновку, що це вітер, будинки, негода…

Вони разом змовкли. Бо ж у замок хтось зайшов. Або ж щось… зайшло. Не було ні кроків, ні голосу. Лишень зрушились двері — ті важкі й височезні, до парадної зали. І більше нічого. Лишень тиша. Лишень важкість — така неприродна, аж до живого.

Вони глянули одне на одного.

— Це не вітер, — шепнула Меланка.

— І не будинки, — підтвердив батько.

Можливо… це був власник. Той, чиє неіснування вони вже прийняли як факт. І той, який прийшов розбиратись, хто вдерся у його палац. Або ж… це просто паладини. Ті самі, яких вона порозкидала — магічно швидко позагоювали свої рани, пройшли її слідами, вийшли на палац. Або ж їхні друзяки. Або ж вандали-харцизяки. Або ж просто подорожні, яким нема, де спати.

Але вони б так… не звучали.

Батько на пальцях їй показав: «Зараз ми рухаємось разом, нічого не кажемо, звуку зайвого не допускаємо — і обережно це все виясняємо. Як щось вже побачимо, то я йду першим, а ти прикриваєш».

Вона показала у відповідь: «Звичайно».

Зараз вони знаходились в читальній залі. Нечутно прочинили двері — і стали пробиратись. Туди ближче, до парадної. Весь час вслухались. І весь час марно — крім того єдиного першого звуку, більше нічого не долинало. Ніби їхній нічний гість перетворився на примару.

О, так: називати власника гостем — це було б більш ніж зухвало.

Вони так і не дійшли до парадної зали.

Батько звів руку: «Стояти».

Він почув першим. Як щось ворухнулось, щось їх чекало… І далі Меланка побачила: як це щось вилітає на них із бічного проходу. Велике і чорне, швидке й смертоносне. Істота, яку не сплутаєш ніколи. Дракон!

Батько закрив їх щитом. Полум’я вперлося в нього, розлетілось в коридор. І далі їх накрило ревом — таким страшним, аж стигла кров. Страшним більше від того, що раніше була тиша, нічого… і зараз це ревище розкинулось у них під носом! Ніби в світі не залишилось більше нічого — тільки вони, і цей рев, і дракон.

Щит… не витримав напору. Коли дракон вдарив об нього. І їх накрило жаром — тим самим, який щит тримав з того боку. Батько не чекав такого. Батько… впав додолу. Меланка вдарила пітьмою. Її струмені полетіли в істоту, затримали її, спинили від того, щоб розірвати батька надвоє, перетворити його в попіл.

Дракон заревів — ще дужче, жаскіше, ніж до того!

Батько встиг відкотитись. І дракон його б вже не знайшов, бо ж він закрив усе пітьмою. Такою абсолютно чорною, непробивною, що не виднілось ні проблиску — ні навіть полум’я, що накрило їх знову. Накрило, але дало промах. Вони вже бігли іншим коридором. Вони вже знали ці сходинки, повороти… Але й істота знала також. Вона ледве вміщалася в ці коридори, але рухалась так, ніби вони були для неї створені.

Отже, треба було рухатись тудою, де це правило не виконувалось.

— Підземелля! — батьків голос. — Воно не протиснеться в нього!

А може… може, йому не варто було казати це вголос. Бо ж рев чудовиська більше не розносився коридором. Наче воно стихло, вслухалось — і почуло, що вони зроблять. І не дасть їм цього.

Батько вклякнув.

— Не тудою. Зайдемо з іншого боку, — вже зовсім тихо, навпошепки.

Вони кинулись іншим проходом. Трохи довшим. Трохи… таким, де їх все одно підстерегло чудовисько. До входу в підземелля було подати рукою. Вони були вже біля нього. І в них вдарило полум’я.