Розділ 17

Цікаво ж це мало виглядати збоку: паладин, закутий в обладунки найсвітлішого священного ордену, та якась собі темна, що разом простують тудою, де все випалене її пітьмою. Але дорога була недовгою. Меланка спинилась перед першою норою, що втрапила їй в очі, та вимовила:

— Ось вона.

— Угу. Ага. Драконяча нора?..

— Сама так, — підтвердила вона.

— Це ж... лисяча нора.

— Ні, драконяча, — заперечила вона.

— І ти там проживаєш?

— Так.

— А як ти туди влазиш?..

— Нікому не показую.

— Ага. Цікаво. Чому ж так?

— Тому, що коли я туди влажу, всі навколо вмирають. Використовується дуже надзвичайно небезпечна темна магія, і наслідки для всіх, крім мене, кого вона торкається, завжди і без винятку летальні.

— Але я в обладунках, які захищають від темної магії.

— Це не гарантія, — мовила вона. — Якщо існує хоч найменший ризик, я не дозволю, щоб хтось постраждав. Тому я стоятиму тут і чекатиму, поки тебе тут не стане.

Він примружено на неї глянув.

— Довго ж доведеться чекати?..

— А тобі не потрібно нікуди повертатись?

— Я обіцяв провести тебе і простежити, щоб ніякі паскуди до тебе більше не чіплялись.

— Не те щоб мене дуже страхало, щоб до мене хтось чіплявся.

— Саме це мене й страхає.

— Я з усією певністю можу тобі обіцяти, що в процесі моєї в-нору-телепортації ніхто до мене не буде чіплятись.

— А, так, ти вже казала: вони всі повмирають.

— Саме так!

— Ну, тоді я спокійний. Мій обов’язок виконано, і я з чистою совістю можу вертатись додому.

— Гарної тобі дороги.

— І тобі також... — всміхнувся. — … темна, що телепортується між норами.

— Одною норою, — вигнула брову. — Не норами.

— Так, звичайно, — хмикнув той. — Приємно було познайомитись.

— І мені також.

Він пішов.

І хоч вона давно перестала його використовувати — тобто, торкатись його й відчувати, як він витягує з неї все те болісне й затаєне десь глибоко на дні — їй видалось, що ось тільки зараз повністю зник його вплив. І ні: все те болісне й затаєне не накотилося на неї знову. Його більше не було. Але й він теж пішов. І зник той зв’язок, від якого... не відчувалось нічого. Лише мир, лише спокій. Запевнення, що все буде добре.

Що ж! Потрібно було розкопати, що це в паладинів за приколи.

А поки вона рушила додому. У її справжню «драконячу нору».

Під ногами їй сипались залишки того, що ще сьогодні жило та цвіло. Сипалось попелом... Такою чорною золою. І їй від цього було шкода. Але не болісно. Вона знала, що їй потрібно, щоб такого більше не було.

Все стало дуже ясно й просто.

Дуже так... як мало бути вже давно.

Але той паладин їй трапився тільки сьогодні. І насправді... він не просто стер її біль. Її страхи чи почуття вини. Він зробив одну жахливу, непоправну річ. Він... стер її жаль за мамою.

І більше не було нічого, що б стримувало її вивчати темну магію.

Вона і батько. Вони вдвох. Обоє за столом. Батько на неї дивився спідлоба.

— Спік для тебе пиріжки. З любов’ю.

— Саме тому вони такі чорні?

— Магію не використовував.

— Це вже на тебе не схоже.

— Ну, хіба... трошки. Перед самим приготуванням. А в процесі — нуль, нічого.

— А я вже не проти.

— Що? — витріщив на неї очі.

— Тепер я за те, щоб використовувати магію всюди, де тільки можна.

— Ні, Меланко! Так не можна. Я тут сидів, думав, мучився — і осяяння на мене зійшло. Темна магія — це зло. Фу, жах. Ми відмовляємось від цієї частини нашого єства.

— Ну, гаразд.

— Так.

Вони замовчали. Батько поклав їй одного пиріжка.

— Їж — і кажи, що дуже смачно.

— Брехати — це погано, батьку.

— Ти ж навіть не пробувала!

— Я здалеку бачу.

Він лишень хмикнув. Узяв пиріжка, потримав. Морально підготувався — і надкусив.

— Мм... смакота.

— У тебе зараз покотиться сльоза. Серветку?

— Давай.

Вона й подала.

— До речі, я викосила половину лісу й завинила у трьох нових могилках.

Мовчання.

— Що, повтори?.. — мовив він.