Розділ 16

Це виявилось легше, ніж можна було уявити. Просто ворухнути рукою — і жбурнути в них деревом. Мовби галузкою якою — такою легкою, що підважувалась одним пальцем. І такою важкою, що могла їх роздавити, розтрощити, вбити. Паладини! Її магія розсіялась тоді з незвички, якогось здивування. Вони ж не блокували магію насправді, всередині мага: лише до себе не підпускали. А може, й блокували, але в значно слабших, ніж вона.

Її магія рвалася з нутра.

Так само, як раніше, вчора, сьогодні, постійно — лише з одною невеличкою різницею. Тепер вона не намагалася її втихомирити. Тепер її було навіть дивним: чому ж раніше вона її стримувала, тримала глибоко в собі? Чому не дозволяла собі насолодитись, як з неї вириваються темні та смертельні пасма сили — такі послужливі, такі величні. Такі, такі… її.

Такі, якими дуже зручно спричиняти біль.

Те перше дерево збило паладинів з ніг. Вона жбурнула його здалеку, бо ж знала, що зблизька її магія зникне. А зблизька було й непотрібно. Зблизька й так… лунали їхні крики. Але один встиг ухилитись. Кинувся кудись в кущі. І ще одне дерево вона вирвала з корінням — кинула за ним. І підняла дерева ще три…

Коли усвідомила, що кидати вже немає куди. Все тонуло в пітьмі. Попереду, згори, з боків… Її темрява вихрилася всюди. Вона мовби заковтнула світ.

І жах кольнув її.

Вона припинила в ту ж мить. Тобто, відпустила силу, той магічний батіг, якими тримала дерева в повітрі — і почула, як вони гупнули вниз. Але темрява не зникла. Залишилась навкруги. Меланка наказала їй. Повеліла їй. Вона намагалась втягнути її…

Але темрява не підкорялась їй.

Як тоді. Як раніше. Як їй уявлялось у кошмарному сні.

А тоді… хтось торкнувся її. Шкіра до шкіри, рукою до шиї.

І в ній прострелило щось неймовірно, докорінно інше. Їй стало якось спокійніше. Перехотілось нищити та завдавати біль. Улігся страх, і жах, і гнів. Святі! Хтось торкався її.

Вона відскочила так швидко, як тільки її спритність дозволила їй. Темрява зникла. А перед нею був той інший, четвертий паладин. З неї вихопилось:

— Що ти зробив?

— Торкнув тебе за шию. Вибач, — сказав він.

— Ні. Що ти зробив?

— Ем… Торкнув тебе за шию, вибач? — ще раз спробував він.

Мабуть, вона глянула досить промовисто, щоб він знехотя видав:

— Я… розсіяв твій негатив. Ну, там, страх, біль, гнів. Бажання повбивати всіх.

— А давай, не треба приписувати мені аж такий негатив? Я не хотіла повбивати всіх. Лише попереламувати їм кістки, щоб до кінця їхніх днів жоден цілитель їх не зцілив.

Він подивився навкруги.

— Ага. Так. Звісно.

— Тобто, ти без мого дозволу здійснив на мене усвідомлений магічний вплив?

— Та не було такого, ні.

— Ніхто ніде не згадує ні про яке «розсіювання негативу».

— Бо його немає, я все вигадав.

— Тобто, це таємниця, і ти її видав. Але як це може бути таємниця, якщо це такий явний і відчутний вплив?

Він гучно видихнув.

— Це не явний і відчутний вплив. Я перестарався. Ситуація була критична.

— Ти просто бездарний паладин.

— Дякую. Я чув, що компліменти темних завжди треба сприймати навпаки.

— То ти ще й дурень і легковір.

— Оу, — всміхнувся він. — Компліменти все сиплються й сиплються?

Вона видала:

— Я щедра на них.

— Ті вилупки… тебе не зачепили?

Вона так і застигла.

— А що, у мене зі спини щось стирчить? Меч, сокира, ніж? Я не знаю, з твоєї сторони було видніше.

— Ні, з моєї сторони нічого не виднілось.

— Повтори.

— Що в тебе зі спини нічого не стирчить?..

— Торкни мене за шию.

Він застиг. І подивився на неї пильно-пильно.

— Отже, з першого разу я здійснив… недостатньо явний і відчутний вплив?

— Можливо.

— То не обов’язково за шию. Можна за руку — як нормальні люди.

— Як, — вона коротко всміхнулась. — Лише «як» і ніколи «насправді».

— Жах. Усе ще гірше, ніж я думав. Давай уже, торкайся, — простягнув їй руку.

Її чомусь поглинув сумнів. Лише на мить, але він був. Та мить минула — і вона його торкнулась. Стиснула йому руку.

Він раптом засміявся.

— Дурість.

— Що? — вона здригнулась.

— Дурість. Так дозволяти себе використовувати, ніби, якби я не погодився, ти б справді переламала мені все, що можеш.

— Якщо тобі стане легше, я повторю, що я справді переламала б тобі все, що можу.