Розділ 14

Вона зрозуміла це одразу, щойно зайшла в замок. Але вона все одно не могла осягнути ці слова. Темна магія. Вивчати. Я вирішив… Нам.

— Скажи, що ти пожартував.

Але він дивився на неї без тіні жарту.

— Скажи, що це не так.

Але він махнув рукою — і на столі з’явився темний фоліант. З’явився нізвідки, з повітря. За помахом його руки. Вона хапнула повітря, з якимось таким звуком — і ступила крок назад.

Батько сказав:

— Знайшов цю книжечку в замковій бібліотеці, всю в порохах.

— Знайшов? — видавила вона. — Шукав?..

Він не приховував.

— Так. Не сьогодні, до речі. Ще на початках.

— І ти не сказав?

— Щоб ти кричала «ні, нізащо, я спалю її просто тут, в тебе на очах»?

— Я б не кричала. Просто взяла б і спалила, так.

Він випустив повітря. І похитав головою так, ніби тут нема з ким говорити. І щоб він не казав, це буде, як горохом у стінку. Просто в пусте місце.

— Ти просто боїшся.

— Аж так, — хитнулася вона.

— Просто скажи мені: чому я повинен відмовлятися від свого єства?

— Бо мама, — видала вона.

— Мама, — хмикнув він. І повернувся до неї спиною. — Її тут нема.

— Але я її донька.

— Тільки її? Не моя?..

— Коли ми були з нею, — витисла слова, — все було добре. Ніхто не помирав.

— Це не «ми були з нею». Це вона від нас пішла.

— Але мені важливо… продовжувати жити так, як вона.

Він обернувся до неї. Хотів щось сказати… але не сказав.

Меланка витискала слова:

— Ти ж знаєш. Є ми, а є темні. І я хочу залишатись… там, де вона.

Він раптом зірвався.

— Її тут нема!

Нема. Нема. Нема.

— Ну, й правильно! — крикнула вона. — Як вона б могла тут з’являтись, якщо ти вивчаєш темну магію?!

— То ти досі сподіваєшся? Ти думаєш, вона з’явиться? От просто тому, що ми зможемо, ми стримаємось, не будемо вивчати темну магію?..

— Я так не казала.

— Вона від нас пішла! Вона просто взяла — і кинула нас!

— То це хіба привід робити все можливе, щоб вона зненавиділа нас?!

Він знову закричав:

— До чого тут вона?! До чого тут вона?! Я не думав про неї, коли брав фоліант! Я не думаю про неї взагалі. Я не знаю її. Її немає, не було, не буде! Її не існувало у наших життях.

Меланка вклякла.

— Скажи так ще раз — і завтра так говоритиму я. Але вже не про маму.

Він також вкляк.

— Справді? Цікаво. Я ж ніколи тебе не кидав.

— Ти мені не сказав. Ти мене не питав. Ти все вирішив сам.

— А я повинен тебе питати? Що мені робити, як мені жити?.. Я ж тебе не змушую, не заставляю. Не хочеш — не вчи. А чи вчити мені — це вже мій вибір.

— Ти ж… обіцяв мені. Ти казав, ми не такі. Ми ніколи, нізащо…

— А ще колись я казав, що ніколи не полюблю картопляні пиріжки.

Вона видихнула:

— Я не хочу, щоб ми стали, як вони.

— Ми вже такі. Ми народились такими. Це у нас в крові.

— Що саме? — видала. — Злочини, вбивства, насильство?..

— Ось це, — видав він.

І вона роззирнулась навкруги. І побачила… що вони вже не в залі. А серед суцільної пітьми. Яка звивалася навколо пасмами, тягнулася зі всіх сторін. Хотіла хапнути і задушити, здавити в кулаці. Як щось найстрашніше на світі. Нещадне… Убивче. Її.

Батько мовив:

— Щоб ти розуміла, якби я не виставив щит, ти б мене вже вбила.

«Щоб вона розуміла». Ні, вона не розуміла. Не хотіла.

— І саме тому ми повинні… опанувати силу.

— Ні, — ледве витисла. — Ні.

— Так буде краще. Безпечніше для всіх. Ми маємо навчитись керувати цим.

— Щоб темрява не просто була в нас в крові, а в’їлась нам в думки?

— Щоб усі наступні Дем’яни, яких ти зустрінеш, не вмирали від твоєї пітьми.

Це вже була занадто. Він не мав це робити. Нагадувати їй… що вона — вбивця.

І вона не витримала.

Зірвалася з кімнати. З замку. Бо ж більше не було, про що говорити. Він виставив щит. Її темрява могла його вбити. Бо вона вже не та — не дівчинка з лукавими очима, невідома месниця Серединців, хоч і гостра на язик, не завжди поштива, але досі хороша людина. Вона…

Вбивця. Вбивця. Вбивця.