Розділ 13

«Двоє небезпечних невідомих темних захопили замок в лісі».

Такі мали б бути заголовки місцевих новин, якби хтось дізнався, яку роботу вони тут проробили. Адже були присутні всі ознаки вдалого та тріумфального, блискавичного штурму.

Усіх попередніх мешканців замку вибили та виставили геть. Те, що їх було нуль, суті не стосується. Владу захопили, змінили навіть трон. Тобто, поставили на його місце якесь красиве крісло, бо ж трону там не було. Його, очевидно, поцупили якісь людожери-вандали, і було оголошено розшук по них. Листівка з відповідним змістом висіла на подвір’ї.

Час від часу її зривало вітром…

Або ж це все ті вандали.

Які повертались та продовжували шкодити. Правда, ніяк не можна було підтвердити цю гіпотезу. І не тільки через повну її необґрунтованість, а ще й через те, що продовжувати своє існування вона могла рівно до того моменту, поки не були залатані всі руйнування, яких під час штурму зазнав замок. А саме: розбиті ворота, що ніяк не зачинялись, та ще верхні обвали.

Штурмували на славу — тепер мали латати.

Правда, розпочали вони всю цю бурхливу діяльність не одразу. Бо як же так — вломитися в чийсь замок і, не чекаючи удару в відповідь від власника, перемкнутись на такі нетермінові мирські справи? Ну, тобто, так. Ворота вони залатали одразу. І ще з тиждень сумлінно чекали, чи не повернеться власник.

Чекали марно. Ніхто не повертався. Ніхто навіть близько не підходив до замку, ніби справді ніхто не знав про його існування, а взнати не міг, бо його щось віднаджувало. Меланка так і уявляла: ішов собі якийсь шукач пригод, ішов — а тут перед ним стежка завертає. А він такий: ні-і, ще чого, я все одно піду, куди йшов — а тут перед ним скеля виростає. А він такий: ні-і, ще чого, я що, камінь не перелізу. А камінь такий: ні. І скидає його в прірву, яка розверзлась невідомо звідки.

Уявлення ці в Меланки взялись не з повітря. У замку були башти — і звичайно, туди вони з батьком також добрались. У перші дні частенько звідти роззирались. І хоч з висоти поміж дерев важко було щось розрізнити, вона була певна, що бачила купу людей, які бродили лісом — вранці, вдень, зі смолоскипами вночі, не одночасно, звісно — і ніхто з них навіть не наближався в їхній бік. Кілька разів їй здавалось, що хтось намагався — але ні. Якщо він і справді намагався, то залишався ні з чим.

— Значить, так, — сказав батько. — Минув цілий тиждень. За весь час — ні душі. Замок нічийний.

— А може, власник відправився у далеку мандрівку?

— Це ж наскільки далеку, що все тут заросло таким павутинням?..

— Може, в кімнатах з павутинням він не жив, а мав якісь потаємні покої, які ми не знайшли?..

Батько фиркнув.

— То міг би хоч ворота зачинити. От яка йому різниця? Ми тут щось ламаємо? Ні. Палимо? Ні. Ми з тобою вандали?.. Теж ні. Ми навіть при-би-ра-є-мо.

Вона ахнула.

— Яке ж важке незвичне слово. Як ти тільки його вимовив?..

— Старанно, — підвів пальця. — Значить, дві кімнати вже прибрали. Але скажи мені: чому твоя прибрана краще?

Вона подивувалась.

— А хіба це до мене запитання?

— Звичайно! Ми ж прибирали разом. Чому тоді в наших кімнатах прибрано неоднаково?..

— Бо після того, що ти визначив за «прибирання», я ще в себе прибирала.

Він видихнув:

— Зрада.

— Та що ти кажеш.

— Підступний удар. Без ножа… але в спину. Я не думав, що ти на таке здатна.

— А ще я окремо вимивала свою чашку.

Він мало не впав. Схопився за серце, хитнув головою — і вимовив:

— Зрадниця. Піду… Піду помию чашку.

— І ще доприбирай кімнату.

Щодо цього аспекту, то щойно їм почало здаватись, що замок безпечний, пустельний і ніхто на них вночі не нападе, як було покінчено з чергуваннями. Вони роз’їхалися в різні кімнати. Близькі, звичайно, щоб батько «почув, як вона буде волати» або хоч стукати, по чому попало, бо ж іноді трапляється, що волати не випадає.

— Ти впевнена?

— Так.

— Ти будеш голосно бити по підлозі і по всьому, до чого дотягнешся?

— Так.

— А якщо я таємно повішаю в твоїй кімнаті гак?..

— Батьку! — скрикнула вона.

Він розвів руками.

— Ясно. Так. Коли буду вішати, то попереджу, обіцяю.

За весь цей час їм ще вистачало припасів і того, що вони полювали. Але припаси швидко кінчались. Те, що вони полювали, приїдалось. Батько мовив:

— Виходу немає. Треба здати комусь ті шкури, що ми назбирали, і набрати в місті всякого добра.

— Ага.

— Значить, ти тут продовжуєш прибирати, а я…

— Ага, два рази. Шкури продавати буду я.

— Меланко! — ахнув батько. — Що ти таке кажеш?