Розділ 12

— Ліс — це чарівно. Ліс — це найпрекрасніше, що є на світі. Ану! Наведи мені п’ять переваг життя в лісі.

Вони крокували по широкій втоптаній стежині. Меланка вдала, що замислилась.

— Чудовий краєвид.

— Один, — клацнув пальцями він.

— Нікого нема.

— Два!

— Дрова, ягоди, гриби.

— Три!

— Три пункти, а не третій пункт.

Батько пирхнув.

— Сама винна, що об’єднала все в один. Давай, далі кажи.

Вона видихнула.

— Далі… Я не знаю. Пташечки співають?

— Чотири, — погодився він.

— Немає ніяких Дем’янів?..

— Таке вже було. Думай далі.

Вона зітхнула. Подивилась наліво-направо. Але єдине, що побачила — дерева, листя… Зайчик. Схопилася, що можна було його вполювати, але він вже на них відреагував — і спробуй його пошукай.

Батько сказав:

— Отже, який план? Шукаємо галявинку. Щоб була простора, біля струмка і щоб легко було нарубати дрова. Далі рубаємо, складаємо. Туди-сюди — і хижка готова.

— Піч, подушки і постіль ми також із дров зробимо?

— Аякже. Ти маєш щось проти?

— Ні… Нічого.

— Чудово! Потім… Зробимо город. Будемо вирощувати капусту, моркву, картоплю. Яблуньки посадимо. Грушечки і сливочки обов’язково. О! Заведемо корову.

Вона вигнула брову.

— Тобі картоплю, а мені — корову?

— Пф, чого це? Хіба мої руки створені для того, щоб копати город? Лише для сопілочки, травиночок…

— І вимені корови?

— Слухай, не хочеш — не треба. Засадимо все пшеницею, і буде, як раніше планували. Ти печеш — а я з’їдаю. До речі! Як там із п’ятою перевагою?

Вона знову тяжко видихнула. Знову подивилась вліво-вправо… І видала:

— Замок.

— Що? — аж обернувся батько. — До чого тут?..

— Батьку! — видала Меланка. — Отам замок стоїть.

Він тільки глянув у той бік — і видихнув:

— Справді.

Понад зеленавими верхівками дерев чорні та похмурі шпилі добре виділялись. Тобто, якщо це був замок, то він був чорний. Непривітний. Зловісний. Абсолютно не такий, куди їм варто навідатись.

Тож батько скомандував:

— Навідаємось. Може, пустять переночувати, поки не збудуємо собі хату.

— Аякже, — мовила Меланка. — Ще й нагодують пиріжками.

— Слухай, замок в лісі! Це ж цікаво.

— Це, як мінімум, насторожує. Що про нього ніхто не знає. Або всі знають, але ніхто не згадує.

— І від цього ще більш цікаво, правда?..

Батько випромінював захват. Як тоді, на темній землі. Ніби тільки клаптика чогось темного й зловісного йому не вистачало. Того, що він втратив… Покинув через неї. Бо ж він би там лишився. Якби вона не підняла записку, не опинилась за тими дверима. І не випустила силу.

— Меланко! Ворушися. Мені вже не терпиться там все обдивитись. Може, замок закинутий… А може, там якась відьма. Темні чаклуни. Такі самі, як ми — бо їх не пустили жити в місті, і вони всі перебрались сюди.

— І всі подружились, і звели собі замок, — мовила Меланка. — Темний і страшний, щоб ніхто не совався до них. Можеш собі уявити їхню реакцію на наш візит.

— Темну. Чарівну. Неповторну. Саме таку, як я люблю.

— Ясно, — видала. — Звісно. Ідемо злити темну відьму.

Уже незабаром стояли перед ворітьми. Це було єдине місце, де можна було пройти на замкове подвір’я, бо з усіх інших сторін його оточував мур. Такий самий темний, зловісний і хоч подекуди надвалений, але досі високий та міцний. Принаймні з вигляду. Бо ж надщерблене каміння траплялося лише згори — такі собі додаткові мальовничі мазки.

Батько констатував:

— Відчинено.

Між стулками воріт була добряча щілина: нічого не зачіпаючи, там вільно могла пройти людина. Правда, нічого не заважало відчинити ворота ще ширше, щоб пройти там цілим натовпом, каретою чи ще чим завгодно.

Для годиться, батько постукав, а потім вигукнув:

— Агов!

Як і очікувалось, відповіді не було.

— Ну? Заходимо.

Меланка одразу окинула подвір’я швидким мисливським оком — чи немає засади, чи ніхто в них не цілиться, чи не поллється на них зараз вогонь. Але ні, було тихо. Порожньо й закинуто. Валялись якісь бочки, перекинутий віз. А там далі… Купа попелу. Та ще якихось обвуглених, обгорілих частин. Можливо, дерев’яної надбудови чи й просто декору.

Меланка роззирнулася знову — і побачила ще більше вогняних слідів. Неначе обпеченого муру, обгорілої смуги, розкинутих недопалених шматків. Тут і там були вуглинки. Тут і там простежувалось, що подвір’я частенько горіло. Що замок знав жар і вогонь.