Розділ 11

Напевно, багато з того, що було далі, вона не пам’ятала. Як вона піднялась. Як вони вийшли з кімнати. Чи бачив Гостята. Чи він насправді… насправді…

Лише пам’ятала, як батько сказав:

— Забираємось.

А потім:

— Подумати тільки, як я міг забракувати нейтральні території. Вони ж чудові.

І знову:

— Та точно чудові. А ми ж навіть не пробували. Одне селище — це ще не спроба.

І так всю дорогу:

— Поселимось десь в центрі міста — і будемо мозолити всім очі. Місто виберемо, знаєш, велике таке, прогресивне, щоб кожних п’ять кроків були паладини…

— Я його вбила.

Батько спинився.

— Та ще й дуже витончено. Кинути його прямо на гак для штор, який висів там для того, щоб він на нього наколовся — не кожен так зможе.

— Як ти… можеш?..

— Вовків ти вбивала також. І що, ми над кожним спинялись і лили над ним сльози?

— Це ж… не вовк.

— Аякже. Вовки були хороші. А це темний, поганець і монстр.

— Як і ми з тобою? — затиснуло в горлі.

— Меланко! — сказав батько. — Він би не вижив все одно. Бо він посмів без мого дозволу усамітнюватися з тобою — і я саме йшов убивати його. Насаджувати на гак для штор. Те, що ти мене випередила та ще й поцупила мій спосіб вбивства — це, звісно, обурливо, і ти ще в мене отримаєш за це. Але це все, — махнув рукою. — Все. Більше не думай про це.

— Еге ж. Після того, як ти грозився карати мене?..

— А що, я повинен закривати очі на таке? Ти викрала мою ідею, ти не спитала мене. Я б поділився нею, чесно. Я не жаднюга якийсь. Але взяти її ось так просто і навіть не спитати мене?..

— Ну, принаймні ми дізнались, що я темна.

— А! Так, до речі. Бо я все ніяк не міг впевнитись, чи ти моя.

— Батьку! — фиркнула вона.

— Га? Ти хотіла щось сказати, мила моя?..

І більше вони про це не згадували. Принаймні того дня. Дорога їхня пролягала до Небосхилля — одного з найбільших нейтральних міст, а точніше, найближчого. І висновок з назви просився дійсний: раніше воно було світлим. Але в якийсь момент тамтешній верхівці щось перемкнуло в голові, вони узяли напрям «все для всіх, рівноправ’я та справедливість кожній душі» — і відділилися від світлих. Подейкували, що то просто в когось проявились темні діти — і звідти взялася така жага до справедливості.

А втім, сонце світило, вітер, як погонич, гнав хмарки, прибуття очікувалось за три дні. І їм якось аж світліше стало на душі. Хоча ні: використання слова «світлий» у їхньому контексті ситуацію погіршувало. Тож їм просто стало легше. Від цього звичного їм світу, усміхнених полів. Відсутності диму, блискавок та перекошених дахів. Сонце світило — таке звичне, тепле, рідне — і їм наче звалилась гора з пліч, яку вони підібрали на темній землі.

Аж поки на них не натрапив перший зустрічний.

Всередині Меланки все застигло. Той чоловік щойно втрапив у їхній кругозір — а вона вже уявила, як він бачить їхні аури, сахається на інший бік чи взагалі починає волати та кликати сюди всіх, щоб разом напасти на них та вигнати це темне поріддя з їхньої землі.

Батько видихнув.

— Якщо в нього там протухлі яйця й кізяки, чесно тобі кажу: я не витримаю.

— Завдамо удар першими. Повалимо його та пов’яжемо…

— … а замість кляпа використаємо пиріжки.

— Ні! Скільки їх там лишилось? Я сама планувала їх з’їсти.

— Не зрозумів. А мені?

— Ой! Ти більше з’їв.

До точки зіткнення залишалося кілька хвилин. Чоловік ішов пішки, на плечах ніс торби — як і вони. І ось…

— День добрий! Не підкажете, люди добрі, дійду я так до Звенидолу?

— Дійдете-дійдете, вам ще трошки.

— О! То добре. Дай вам святі здоров’я, люди добрі.

— І вам, добродію!

Розминулись. Меланка обернулась.

— Бідний, беззахисний та недосвідчений.

— А по-твоєму, в нас на лобі написано? Ми ж такі, як раніше.

— Хіба? У нас вже були сплески сили.

— І тепер навколо нас усе темніє, земля чорніє, а люди гинуть.

Вона хмикнула:

— То не такий він вже й беззахисний: вижив.

— Просто пощастило.

Незабаром спинилися на відпочинок. Зайшли в ліс, вполювали собі зайця — і на обід мали смаженину. Добряче так підкріпились, набрались сил — і знову вийшли на дорогу до Небосхилля. Усе ж таки він дав їм надію, той чоловік. Що не кожен бачить аури. А може, й не кожен так реагуватиме, як у Серединцях. Що все може бути добре. І не обов’язково тікати десь світ за очі. І не обов’язково вдивлятися з насторогою та побоюванням у кожного, хто йтиме з ними по одній дорозі.