Розділ 10

Це могло бути щось важливе. Попередження по чергову «демонстрацію» — або й гірше. Меланка рипнулася вгору та подивилась на всіх інших. Зупиняти їх було вже пізно. Вони напихались пиріжками, деякі дожовували, а деякі — вмололи вже й два.

Меланка підвелась.

— Я відійду ненадовго.

Батько вигнув брови.

— Ненадовго і недалеко. Щоб я чув, як ти будеш волати про допомогу.

— О, тоді це досить широка територія, бо ж волаю я голосно.

Той махнув, мовляв, роби, як знаєш — і вернувся до пиріжка. Але все одно краєм ока простежив, куди вона пішла. Вона ж простежила, що він простежив — і зникла за тими самими дверима, що й Дем’ян. Побачила його на диванчику біля вікна.

— Що не так з пиріжками? — накинулась одразу.

— Та так… Нічого.

— То що означало «не їж пиріжки»?

— Що вони не смачні, — видав він.

І всміхнувся так невинно-невинно. Ніби то не він своїми записками змусив її думати, що вони вже там всі потруїлись, отрута смертельна і страшна, а протиотрути немає, тому й до дошки скарг та пропозицій ніхто не доповзає.

— Ясно, — тільки й мовила вона.

— Присядеш?

— Ти що, заманив мене в пастку? Зараз виявиться, що двері з цього боку не відчиняються, і ще поповзе якийсь отруйний дим, і я, безтямна, впаду тобі до ніг?..

— Чого ж так одразу? — схилив голову набік.

— Можливо, тому що жодне твоє слово не викликає в мене довіри, бо ціла купа авторитетних людей заявила, що пиріжки смачні, а ти кажеш, що ні?

Дем’ян скривився.

— Ця купа «авторитетних людей» — з відділку. Їм пацюка засмаж — від курки не відрізнять.

— Я б подивилася на цього видатного куховара, який так смажить пацюка.

— Справді? Організувати тобі просто зараз?

— Ні. Я повертаюся до батька.

— Яка невдячність, — видихнув Дем’ян. — Я ж організував тобі вільну хвилинку без його пильного та невсипного нагляду — а ти вже вертаєшся.

— Я надаю перевагу самостійно вириватися з-під нагляду, а не з чиєїсь подачки.

— Вас кинула мама?

Вона так і вклякла.

— З чого ти взяв?

Хотіла заперечити, відмахнутись, закрити цю тему, але він дивився на неї невідривно — і якось темно-темно.

— Вас двоє темних — ти і твій батько. Ваші аури величезні, але твоя трохи менша. Видно, її збило чиєсь світло. Чиє ж, як не материнське?.. А якщо вона світла, то як же їй витримати таких монстрів, як ви?

— То як же тобі таке говорити такому монстру, як мені?

Він посміхнувся.

— Дуже просто. Це ж світлі так вважають, а не ми.

— Я дуже рада, — сказала. — І за тебе, і за світлих.

— Спочатку може бути важко… Адаптуватися до нового світу. Розказати тобі, які ми? Які темні? Яка насправді ти?

Вона відхилилась до стіни. Глянула пронизливо:

— Розкажи.

— Твоє єство — це прірва темноти. Хочеш ти чи не хочеш, всередині тебе сидить монстр, і він хоче крові. Він рветься назовні. І знаєш… краще йому це дозволити. Бо інакше він тебе не питатиме. Думаєш, найстрашніші ті, які його не стримують? Чинять зло, страхіття, вбивства?.. А ні, — мовив він. — Найстрашніші ті темні, які намагаються бути хорошими. Залишатися на боці світла. Бо ж їхній монстр все одно хоче крові. І все одно це зробить.

— Як, якщо темний не хоче?

— Темний шал, — сказав Дем’ян. — Не чула?

— Чула. І як це пов’язано з тим, що темний хоче бути хорошим?

— Бути світлим. Ось, що він хоче. А монстр хоче крові. І коли монстр хоче, а темний не хоче, монстр це зробить, коли темний втратить контроль. Ляже спати. Втратить свідомість… Розізлиться під час розмови.

— Це ти зараз радиш мені не злити тебе, поки ми говоримо?

— А що, я схожий на того, який хоче бути хорошим, і темний шал мені загрожує?

— Він всім загрожує. Тим, хто темний.

— І що, ти чула, щоб якимось відірваним кровожерливим темним, які вбивали людей сотнями, палили села і міста, коли-небудь туманились очі?..

— Хтозна.

— Ніколи. Ніколи на них не нападав ніякий шал, бо вони свідомо роблять зла достатньо, щоб їхній монстр був задоволений. Але ти маєш рацію, — всміхнувся Дем’ян, — це не про нас із тобою.

— Якщо для того, щоб на тебе не напав темний шал, треба тебе переконувати, що ти нехороший, я буду тебе переконувати, — видала вона.

Він стиха засміявся. А потім перестав.

— Нас також покинула мати.

— Але ж казали, — здригнулась Меланка, — що ваша куховарка…

— Так. Вона нас кинула. Ми вернули її назад.