Розділ 9

За дверима щось зашаруділо, блимнуло світло. Меланці не треба було дочікуватись, поки шарудіння переміститься у замкову щілину, щоб усе зрозуміти, наблизитись до батька та прошепотіти:

— Проснись.

Він прокинувся вмить. Вони стали на позиції: Меланка біля дверей, батько — навпроти, з арбалетом напоготові. У замковій щілині щось діялось. Не так, ніби хтось орудує відмичкою, а так, наче замок відмикається сам, без ключа — але якось незвично, стишено, повільно.

І ось — замок прокрутився. Ручку натиснули, двері відчинились — але ввійти не дали. Вперлись в барикади, зведені під ними. Стільчик, комод, задрипане крісло. Меланка невідривно дивилась. Що буде далі? Як вони пройдуть барикади? Може, відмовляться від демонстрацій — і підуть собі спати?..

Але де там, її сподівання були марні.

Якийсь незрозумілий чорний дим… пробився в кімнату. Він охопив їхні барикади, загорнув, неначе в простирадло — і відірвав їх від підлоги, пересунув далі. Такого вони не чекали. Такого дивного, неправильного, магічного втручання. Але тепер двері відчинялись. Ручка знову натиснулась — і до них в кімнату хтось протиснувся. Ногою та головою — очевидно, хотів роздивитись…

Зараз! Меланка тріснула його дверима. Він болісно вискнув: йому ж мало голову не розчавило. Сахнувся назад… І раптом — двері відлетіли! Їх вдарила така велика сила, що вони вдарились об протилежну стіну. І дуже добре, що батька не прибило: він тримався трохи вбік.

У кімнату хтось вломився — такий масивний, як ведмідь. Батько вистрілив йому між ніг. Болт був затуплений, не бойовий — але ефект дав болісний, значний! Той бурмило так і завив. Меланка ще вдарила його качалкою по голові, а потім з ноги — і він вилетів з кімнати, аж проломив поруччя та гепнувся на поверх вниз.

Іще був третій. Видно, він оцінив ситуацію та відмовився від задуму: чутно було, що побіг. Батько рипнувся з кімнати. І по нових висках, зойках, криках можна було припустити, що його болти таки нагнали всіх.

На ранок вели їх у відділок — трьох зв’язаних, пригнічених, в синцях і навіть трохи у крові. Лише через те, що одному з них Меланка качалкою розбила ніс.

Гостята подивився на них, скривився, але все ж підказав, куди йти. І навіть з його підказкою відділок вони ледве знайшли. Вулички тут були кривуваті, вузькі — і постійно вели не туди. Здавалося, ось тобі напрямок і ось тобі вуличка, яка ним йде… Але ж ні. Кілька хвилин ходьби — і вуличка вже завертала кудись чи впиралась в глухий кут, і доводилося вертатись, і знову намагатись відгадати, яка ж вуличка їм підійде.

До всього, вони вдосталь нанюхалися всяких запахів. Як-от: диму, помиїв, а також парфумів із лавандово-вишневого цвіту, якими кілька хлопчаків жбурлялись у вітрину магазину, а перед тим, мабуть, потягнули їх звідти. І останній запах був досить приємний. Милий.

Відділок же притулився поміж двох будинків, удвоє чи втроє за нього вищих, які ніби тут і зараз мали завалитись. Але ж не насправді, ні. То, мабуть, був такий продуманий архітектурний хід. Похмурий та хаосний стиль, як і личить істинно темній землі.

Вони увійшли. Їх слухав черговий.

— Намагались пограбувати, зламали замки, вибили двері, вломились вночі…

— Ну, ні. Я не хочу цим займатись, в мене скоро обід.

— Ви жартуєте? Люди ще снідають — який обід!

— А що, по-вашому, далеко від сніданку обід?.. — глянув черговий.

Батько мовив:

— Тут злочин. Троє озброєних осіб вломилися до нас вночі, могли покалічити, вбити…

— І тоді б ви до мене не прийшли, і я б спокійно думав про обід.

— Тоді б мій дух калатав вам по тарілці та не давав спокійно їсти.

— Жах. Як добре, що ви живі, — сухо видав черговий. — До речі, що заважає мені думати, що це ви напали на цих трьох невинних, надзвичайно мирного вигляду осіб — і притягнули сюди?

— Вони згодні признатись самі.

— Ви катували їх?..

— Лише виламували нігті та штрикали голками під шкіру.

— Банальність, — зітхнув черговий. — Може, наступного разу хоча б розпечене залізо?

— А ви так швидше повірите?..

Він схилив голову:

— Можливо.

— То нам зараз вернутись, і вже після того, як розпечене залізо..?

— А най вас, сьогодні й так повірю, — махнув він.

Щось там комусь гиркнув, повелів — і трьох невинних, надзвичайно мирного вигляду осіб відвели.

— А ви тут що, нові?

Батько хмикнув.

— А що, так видно?

— Та ні… Просто на вас вже зі всіх усюд донесли. Що в вас такі гарні торби — і дуже цікаво, що там в них.

— Пиріжки.

Тепер хмикнув черговий.

— Кодова назва для злитків золота, пограбованих скарбів та артефактів давнини?

— Пиріжки, — сказав батько, — це пиріжки. Картопляні, сирні та м’ясні. Пригостити вас на обід?