Розділ 8

Як це сталось, вона не зрозуміла. Ось вони просто собі говорили — а ось вони вже на підлозі, приставили одне до одного ножі. Коротка мить… Меланка подивилась на хлопчину. На столі був ніж, і вона подумала, чи не взяти його в заручники — як важіль. Він теж на неї подивився — і подумав, вочевидь, те саме.

Але ніхто з них не дійшов до виконання плану.

— Гостято! — фиркнув батько. — Коли я щось питаю, я хочу отримати відповідь словами. Демонстрація — це зайве.

— Що ж, — хмикнув власник. — А все не так погано, як мені здавалось. Можливо, вас не повбивають тут одразу.

Він відсмикнув ножа перший, потім — батько. Напруга спала. Вони піднялись, обтрусились, ще перекинулися кількома словами — і начебто цілком задоволений, батько повернувся до Меланки.

— І що тут у вас? Вже були любовні зізнання?

— А мали?..

— Ану, не придурюйтеся: я ж вас наскрізь бачу. Якби я вернувся пізніше, ви б тут уже цілувались.

— Шановний! — мовив хлопець. — Якщо ваша донька таким займається, то не треба мене приплітати.

— Ану-ну, хлопче, як тебе звати?

— Дем’ян.

— Що? Ще один? Меланко, ну, ти совість маєш?!

— Таж, батьку, я навіть не знала…

— Так, Дем’яне! — гиркнув батько. — Ану, киш звідси, забирайся. І щоб більше ніякі Дем’яни біля моєї доньки не тинялись.

Той навіть не сперечався.

— Як скажете, — і вислизнув кудись чимдалі.

Батько прискіпливо за ним прослідкував — і тільки потім звернувся до Меланки.

— Ну, вставай. Ідемо спати.

— А не рано?

— А скільки, по-твоєму, треба часу, щоб збудувати барикади?..

Меланка повторила за Дем’яном — і не сперечалась. Вони піднялись, зачинилися в кімнаті. Саме був час для обуреної тиради. Яку батько випередив черговими словами:

— Я в захваті.

— Це було надто грубо, батько, — видала Меланка. — По-перше, можна було його не спроваджувати, а дати мені випитувати його далі. А по-друге, через ваші фокуси я так нічого й не встигла дізнатись. Крім того, що вони чудово бачать наші аури — і водночас знають, що магією ми не вміємо користуватись.

— Здаєш позиції, Меланко.

— І що то було, не розкажеш?

— Він мене… образив.

— Жах. То це ти схопився за ножа?

— Меланко! — ахнув батько. — Як ти тільки подумати таке могла?!

— Ага… Він тебе образив. Як?

— Сказав, що я не виживу тут навіть дня. А я сказав: «Дурня». А він сказав: «Ще б пак». А я спитав, на якій основі він так каже. А він — взяв і продемонстрував. Точніше, намагався. Тепер він забрав свої слова — і дає мені дня два.

— Це… вражає, — мовила Меланка. — Я б дала тобі максимум дня півтора.

— Ах так. І на якій же основі ти так вважаєш?

— На такій, що реакція в тебе була провальна. По-перше, дав себе повалити й опинився знизу. По-друге, закінчилось же не на тому, що ти його скинув, відбився чи ще щось, а на тому, що ви зарізали одне одного. Не вижив ніхто. І як це підіймає твої шанси на виживання?..

— Значить, вихід один, — мовив батько. — Пора нам навчатися темної магії.

Меланка ахнула.

— Нізащо.

— І чого так одразу?

— Бо ми — не темні маги. І ніколи такими не станемо.

— Так-так, звичайно. Наскільки б темні аури ми не мали, ми їх не любимо, не поважаємо, і темного зятя я собі не бажаю.

— Серйозно, батьку, — глянула Меланка.

— Таж серйозно, доню, так. Насправді… я тебе перевіряв. Бо дуже вже ви з тим темним мило розмовляли.

— Ой, батьку!

— От ще один Дем’ян. Ти це серйозно?

— Я навіть не знала, як його звати.

— Навіть не знала — і вже закохалась?..

— Святі-святі! Про що ти? Як так можна?

— Та просто… мати була б проти. Щоб ти і темний… все таке.

Вони замовкли. Тиша навалилась так безжально, так раптово, що Меланці довго треба було відходити, перш ніж мовити:

— Проти вона чи не проти — кого це вже обходить?

— Справді. Так… Її думка для нас вже не значить нічого.

— Нітрохи.

— Ні на йоту.

Вони замовкли знову.

— Ти… сказав, що пора вчитися темної магії тільки тому, що вона була б проти?

— Так.

— Ясно.

— Спроба була приречено провальна, не варто було навіть намагатись. Отже, беремося за барикади?

Меланка одразу ж відрубала всі попередні недоречні думки й хвилювання.