Розділ 7

Батько видав:

— Повторіть?..

— Що не зрозумілого? Кімната буде вам коштувати чотирнадцять гривнеників.

— А вбивство?

— І вбивство.

— Чиє?..

— Будь-кого, — махнув, — хто тут живе.

Батько постояв, роззирнувся.

— Отой хлопчина підійде?

— Ні, той мій син. Обирайте іншу ціль.

— Ні, слухайте, це вже не смішно. Яке ще вбивство?

— Від відсутності клепки в голові, — буркнув чоловік. — Місць немає. Все забито. Кімнату ви отримаєте, лише якщо вб’єте когось із тих, хто вже тут живе.

Батько випустив повітря.

— Зрозуміло. А одразу так сказати не могли?

— Якби я міг, — промовив чоловік, — то хіба я, по-вашому, б так не зробив?

— Знаєте, ви дуже приємний співбесідник.

— Фальш.

— Гаразд. А де ще знайти ночівлю, не підкажете?..

— Навряд.

— Не знаєте?

— Конкуренти мені рекламу не оплачували.

— Але ж у вас нема місць. Яка вам різниця?..

Зі сходів хтось спустився.

— Що, Гостято, знову за своє? Залякуєш клієнтів вбивствами?

— А ти хочеш запропонувати їм себе?

— Та ні, я виїжджаю. Вивільняю місце.

— Чудово! — сплеснув чоловік. — Чотирнадцять гривнеників — і місце ваше, — обернувся до них.

— І навіть без вбивства?..

— Хіба з власної ініціативи, — кинув. — Або ж за новий комплект рушників.

— Меланко, — мовив батько, — ти хочеш новий комплект рушників?..

Вона всміхнулася трохи натягнуто.

— Не думаю. Не варто.

— Отже, по руках. Ідемо оглядати кімнату?

І виявилася вона… звичайна. Кімната, як кімната. Звичайне вмеблювання, стіни, двері. Шиком вона не відрізнялась, але для ночівлі було все, що треба. Батько розрахувався. Власник дав їм ключ, і щойно він залишив їх на самоті, як вони перевірили, чи вийде замкнутись. Батько посмикав — двері стояли.

— Може, на ніч стільчиком підперти, як гадаєш? — мовила Меланка.

— Думаєш, у власника все одно є інший ключ, і вночі вони прийдуть нас убивати?

— А чом би й ні? Місць же немає.

— Тоді до стільчика треба ще й комод додати.

— І вікно забити дошками.

Вони повсідались. Пороззирались. Помовчали.

Врешті батько сказав:

— А вони… схожі на нас.

— Так.

— Але їхній гумор трохи більш…

— … більш, — погодилась Меланка.

Знову мовчанка.

— Ну, вони ж несерйозно оте все… Про вбивства і так далі.

— Ти впевнений?

— Ні.

— Значить, спускаємось вечеряти — і заодно проводимо ґрунтовне дослідження, випитування свідків? Ти береш на себе власника, а я — сина?

— Так, Меланко! Коли ти вже на нього оком накинула?

— Ну, ви там довго говорили. А він нічого так, красивий.

— Так, Меланко, — мовив батько. — Я тебе попереджаю. Вони темні, ми їх не знаємо, не любимо, не поважаємо. Темного зятя я собі не бажаю.

— Дослідження, батьку. Які ще зяті?.. — закліпала Меланка.

І вони розпочали ґрунтовну спецоперацію.

Спустились донизу, сіли за столик, зробили замовлення. Перед тим довгенько розглядали меню і ніяк не могли вирішити, чи ризикуватимуть вони із жабами у вершковому соусі, чи просто візьмуть борщ, картоплю по-селянськи та ще чай, щоб було чим запити пиріжки.

— Я сподіваюсь, зі своїм у вас можна? — скоса зиркнув батько.

Обслуговував їх той хлопець, якому не було дороги в зяті.

— Бути — можна. На стіл викладати — не можна, — сказав той.

— Тобто, своє їсти тільки під столом?

— Тобто, постелити вам ще на підлозі?

— Ні, дякую. Посидимо навпочіпки.

Хлопець відійшов, видно, передав кухарю замовлення.

— Мабуть, варто було все-таки спробувати жабок в соусі.

Батько відкинувся на спинку й мовив:

— А знаєш, мені вже навіть трохи подобається. Вони на нас схожі.

— І стиль спілкування — єдиний параметр схожості?

— А ще вираз обличчя, манера дивитись, жести, очі…

— «Аура маніяка» — на цьому ти закінчити хочеш?