Розділ 6

Дем’ян Добродай кричав, не стихаючи. Під дверима його хати були криваві знаки — як і в усіх інших в селищі, хто мав магію. І в знаках тих значилось, що то прокляття — страшне і безжалісне. І напряму пов’язане з їхньою магією — начебто світлою, але й оскверненою, грішною. Дар чарувати у них зберігався. Та щойно вони ним зважаться скористатись… прокляття дасть про себе знати.

— Карма, — мовила Меланка.

— Не інакше, — мовив батько. — Тільки нас прогнали — і глянь, яка біда на них упала!

— Мабуть, відплата.

— Поштовх до покаяння.

— Отже… рушаємо, батьку?

— Рушаємо, Меланко.

І селище залишилось позаду. Це виявилось навіть легше, ніж вони гадали. Бо ж тепер воно було осквернене, прокляте, з якимись страшними кривавими знаками. Не надто приємне місце для життя. І саме тому вони його покидали, а не тому, що їх прогнали. І хто б що не казав, до того осквернення вони руку не доклали. То за них вступились вищі сили — не здатні спокійно дивитись на таку несправедливість.

І вони крокували без втоми та спину. Переповнені новими надіями, мріями та оптимізмом. Бо ж рухалися вони просто в стіну диму.

— Думаєш, там хоч є, чим дихати?

Батько видав:

— Ну, ходять же люди туди і сюди.

— Може, в них магічні сфери з киснем.

— Ну, що ж. Тоді має значення, на скільки ти затримуєш дихання.

— Хвилина.

— Ну, тоді ти загинеш. І я залишуся один.

Меланка театрально схлипнула.

— Ти хоч сумуватимеш за мною?

— Ну, ти ж темна, — кинув батько. — А я таких не люблю і не поважаю.

— І ти також, — видала Меланка. — О, до речі. А як же так сталось, що ти такий могутній темний маг?.. Не скажеш?

— А я звідки знаю? Сирота.

— І знову те саме. Ти завжди усе знав, але переховувався, шифрувався — і тільки для того нам розказував, який ти бідний та нещасний, покинутий всіма, ще як був немовлям.

Батько ахнув.

— Святі небеса! Мені вже не вірить власна донька.

— І маю підстави: ти ж підступний темний маг.

— І ти така сама.

— Саме так, — кивнула Меланка.

Отак ген-ген — а до стіни диму залишалось зовсім мало. Здавалось, то не вони до неї наближаються, а вона на них насувається. Непроглядна чорна хмара, яку земля чомусь вхопила — і не відпускала.

— І все-таки… що там? — видала Меланка.

— Гроза, — сказав батько.

— Так. Ясно. Дуже схоже на правду.

— Там гримить і видно спалахи. Що ще тобі не вистачає?

— Можливо, того, що гриміти і палахкотіти має з неба, а не з землі?

— Слушне зауваження, — кивнув він. — Але я не маю на нього відповіді.

Вони спинились десь за метрів двісті від тої стіни.

— Ти впевнений, що це безпечно?..

— Дорога йде туди.

Меланка зітхнула:

— Значить, і ми.

Тепер спинилися за метрів десять. Батьку скомандував:

— Ну, розкладайся. Діставай пиріжки.

По часу якраз був обід. Меланка все дістала, постелила на траві. Вони задумливо дивилися на стіну хмари-грози-диму та гризли пиріжки. Час від часу там щось блискало, гриміло, бахкали іскри. Висоти в цієї дивини було метра три-чотири, і стелилась вона, скільки бачило око, в обидві сторони. Роздивитися щось було неможливо. І складалось переконливе враження, що там справді немає, чим дихати — та й вижити взагалі.

Меланка кинула туди камінчик. Нічого не відбулось: стіна просто його проковтнула. Батько обтрусив із себе крихти, витер руки.

— Прив’язати треба було. Тоді б потримала там — і назад нам витягнула.

Меланка послухалась. Взяла ще один камінчик, обв’язала мотузкою — і вже тоді кинула крізь стіну диму. Почекала, смикнула назад. Мотузка вернулася обпалена, без камінця.

— Це… надихає, — сказав батько.

— А може… не варто?

Після цього вони вклякли. Вперлися очима в стіну. У ній щось ворушилось та шуміло — щось не таке, як раніше. Щось інше. Щось таке знайоме і…

Звідти викотився візок з кіньми. Якийсь чоловік посмикував віжки. Він глянув на них швидко — і поїхав собі далі, мов нічого й не бувало.

— Ось це вже справді надихає, — мовив батько.

— Можливо, на ньому якийсь спеціальний магічний захист, — кинула Меланка.

— Нагнати і спитати?..

— Та ну його. Вмирати, то вмирати.

— Серединці будуть раді, — зауважив батько.

— Гаразд, я передумала. Ти там заходь, а я тут почекаю.