Розділ 5

Меланці не треба було перечитувати листа, щоб намертво запам’ятати слова.

«Вибачте. Мені шкода. Я більше так не можу. Не намагайтеся мене знайти. Не намагайтесь зустрітись зі мною. Будь ласка. Я вас прошу».

Меланка встала, обійшла всі кімнати — так спокійно й неспішно, ніби на огляді якомусь. Переконалась: вони тільки двоє. Матері немає.

— Її вкрали. Це все настоятель!

— Меланко… — спробував батько.

— Її змусили. Погрожували…

— Меланко! Я все бачив.

Вона затнулася.

— Що саме?

— Її очі. Напередодні.

— І що ж?

— Там була відраза.

— До нашого нового прекрасного життя?..

— До нас.

Вона відсахнулась, ніби то не він був перед нею, а якась мара.

— Не кажи так. Не вигадуй, — хитала головою вона.

Він тільки й мовив:

— Я все бачив. Її очі. Як вона зібралась… А потім взяла — і пішла. Вона думала, що я спав.

— Ти ж не знаєш…

— Що саме? Що вона нас ненавидить — як і всі довкола нас?

— Вона не така.

— Вона пішла. Змирись — і живи далі.

У ній наче порвалася якась струна. А може, всі одразу. Хіба ж вона могла змиритися, прийняти? Навіть не намагатись?..

— Я йду до семінарії.

— Нізащо, — відтяв батько.

— Я хочу її побачити.

— Ти не читала листа? Вона ж просила: не шукати її, не зустрічатись.

— То, по-твоєму, це нормально? По-твоєму, вона мала право?!

— Вона… попрохала. Меланко, вона попрохала.

Вона крізь букви кричала їм «будь ласка».

— Це нічого не означає, — відрубала Меланка.

— Справді? А те, що вона на світлій території?.. Ти туди не пройдеш.

І вона це знала. Так очевидно й фатально. Вона знала, що все втрачено, щойно побачила листа. Білий аркуш, чорні літери… Хрест на їхніх життях. В очах — ніби жариво. На шиї — петля.

— Але ж ми так не можемо… батьку.

Він просто її обійняв.

— Ми не можемо, не можемо, — повторила вона. Неначе то було закляття. Неначе її магія прорветься крізь слова — і поверне час назад. — Ми не можемо, батьку, — прошепотіла вона.

А він спитав:

— Що саме ми не можемо? По пунктах, будь ласка.

— Жити… неначе нічого не сталось. Неначе вона не пішла.

— То будемо жити і знати, що вона пішла.

— Як?.. — витисла вона.

— Так само, як раніше. Тільки гірше. Наприклад… Пиріжки тепер пектимеш ти.

Вона сказала тихо-тихо:

— Від нас підуть всі покупці.

— Ото я й кажу, — мовив батько. — Так само, як раніше — але гірше.

Оте «гірше» постукало до них дуже швидко. Буквально через годину, коли вони вирішили вийти й провітритись. На дверях — записка. І Меланка вже знала, що не хоче читати її, знати, що всередині. Надто багато в них стало листів. Надто багато фатальних та болісних слів.

Батько її почуттів не поділяв. Узяв записку й зачитав:

— «Територія отримує світлий статус. Усі темні, що тут перебувають, мають тиждень, щоб покинути її з миром. Якщо ж за тиждень хтось із темних залишиться, заходи, застосовані до них, не будуть мирними».

Він хмикнув.

 — Ти ба. Щойно нас кидає матір, нас ще й виганяють з хати.

— Ніякого зв’язку, — мовила Меланка.

— Авжеж. Звичайно.

— Це дуже локальна подія, батьку. Більш глобально: усі дізналися, що тут є темні маги. Через кого — це вже інше питання.

— А й справді. Може б, ніхто й не дізнався, якби вона не водила на по всіх усюдах і не кричала це всім підряд.

— Який же геніальний, продуманий план, — ахнула Меланка. — Виставити нас темними — і попросити настоятеля, що допоміг відібрати в нас хату.

— Який жах, — видав батько.

— Кошмар, — підтримала Меланка.

— А ми вважали, що вона за нас.

— Це наче… з’їсти пиріжка зі смаком поразки.

— Меланко! — сказав батько. — Ну, не перегинай вже палку.

— Ну, гаразд. Як скажеш. Але ось що. Я сподіваюсь, ми ж не починаємо збиратись… а йдемо розбиратись?

— Донечко моя мила! Ти ще й питаєш?..

Уже незабаром вони стояли в кабінеті голови селищної ради.