Розділ 4

У цій короткій моторошній тиші, яка впала, Меланка спробувала засміятись.

— Чого ти, мамо? У тебе ж тільки перший день, ти не навчилась, ти можеш помилятись.

Вона відтяла:

— У цьому неможливо помилятись. Я ж бачу… ваші аури… Вони такі темні. Чорні. Ніби якихось два монстри, які затягують усю кімнату, не лишають світлого клаптика…

— Харитю, годі! — видав батько. — Ти помиляєшся. Ми з Меланкою бездарні, і всі це добре знають. Такого не буває, щоб у селищі жили темні, а про це ніхто не знав.

— Буває… — майже прошепотіла мати. — Якщо в цьому селищі ніхто не вміє визначати аури.

— Але ж у нас є люди з магією! І їх немало. Он хоч сім’я Добродаїв…

— Вони всім брехали. Вони пробували, але у світ магії їх не прийняли. Настоятель сказав… Вони навіть аури визначати не здатні. А це найпростіше, що буває.

— Значить, ти не здатна також! — випалив батько.

— Годі. Годі… Мені страшно тут перебувати.

Вона це сказала — і сховалася в себе в кімнаті. Тої ночі батько спав на дивані.

А на ранок мати влаштувала їм зустріч з настоятелем. Звичайно, якщо вона казала правду, вони не мали права приходити до семінарії. Тож зустріч відбувалась на межі між двома територіями — світлою та нейтральною.

Меланка ще здалеку спостерігала, як котиться карета зі священними світлими знаками. Четвірко білосніжних коней бігли жваво, тож не довелося довго чекати. Карета стала. Дверка відчинилась, і з пурпурно-червоної півтемряви виринув настоятель. Як і карета, він мав білосніжне одіяння, золотаві знаки. На грудях — масивний важкий амулет, символ його високої посади. Лице він мав суворе, нахмурені брови. У кожній рисі — велич, влада, обов’язок.

І хоч він не всміхався, Меланка сподівалась почути щось хороше.

Та щойно він їх побачив, як видихнув:

— Жах. Я й не думав, що все так погано. Харитю! Ви правильно визначили їхні аури. Ваші донька й чоловік — темні. І якщо чесно… найтемніші, яких я коли-небудь бачив.

— Але як же так сталось? — видихнула мати. — Вони ніколи, ні разу своєї магії не проявляли…

— Так буває. Якщо носій магії про неї не знає, вона може не проявлятись. Але в такому випадку… ви вже все зіпсували. Ви їм сказали. Тепер вони знають.

— І що в цьому поганого? — хмикнув батько.

— Що поганого?.. — повторив настоятель. — Ви ніби не знаєте. Темна сила почне проявлятись. Вам захочеться нищити, вбивати. Неконтрольовані сплески магії. Темний шал… Я не маю права так казати, але насправді я б порадив вам навчитися цим керувати. Так буде краще. Якщо ви, звичайно, досі за нас. І досі бажаєте добра, а не нищення і зла. Інакше… я б порадив навколишнім селищам тікати.

Батько просто не знав, що казати. Він тільки хитав головою і ніби відмахувався.

— Чудово. Прекрасно. Значить, ми все життя це в собі мали, але це нікого не турбувало. Але щойно про це взнали, то все, кінець. Тепер нас потрібно боятись.

— Ви про це не знали. Сила не проявлялась, — повторив настоятель.

Вмішалась мати:

— Їх можна врятувати?

Важко передати, як надія і страх змішались в цих словах. Настоятель подивився на неї, і дивився так довго, ніби вбирав ті почуття. Він був величний. Він мав сказати «так». Але він відвернувся і видихнув:

— Ні.

— Але ж ви казали…

— Тоді не йшлось про найсильніших темних магів!

— Що?.. — здригнулась мати.

— Що чули, — сказав настоятель. — Ваша донька й чоловік — найсильніші темні маги, яких я тільки бачив. Тому неможливо їх врятувати. Очистити їх, вигнати цю кляту чорну магію. У всьому нашому світі не стане стільки світла… щоб перебити темряву у їхніх жилах.

— Це неможливо. Ви просто не знаєте. Має бути якийсь вихід…

— Немає.

— Ви ж навіть не шукали…

— Харитю, годі! — гиркнув батько.

— Ні, я не збираюсь!.. — скрикнула мати. — Вас можна врятувати! Я буду намагатись!

Настоятель похитав головою.

— Ви просто вигорите… у цих намаганнях.

— Я буду шукати, — не здавалась мати.

— Ніхто не дасть вам стільки світлої магії.

— Чому ви брешете?! Ви обіцяли…

— Харитю, годі! — гиркнув батько.

І вона перестала. Не тому, що хотіла, погодилась… А тому, що почала задихатись. Меланка думала, що їй примарилось, та це було насправді: шию матері стискала якась димна чорна петля. І виходила вона з батькових пальців.

— Перестаньте, — крижаним голосом сказав настоятель.

Петля зникла. Меланка кинулась до матері, бо ж вона мало не впала.

Батько позадкував.

— Вибач. Вибач… — він схопився за голову й бліднув. — Я… я, мабуть, піду…