Розділ 3

Усією сім’єю витріщались на того листа.

«Вельмишановна Харитю Підколодна,

Володарко світлої сили,

Маємо честь повідомити Вас про розгляд Вашого мотиваційного листа та прохання щодо вступу до нашої семінарії. Ваше прагнення служити справедливості та боронити світ від темряви не залишилося непоміченим, тож ми з радістю повідомляємо, що Вас офіційно прийнято на програму підготовки інквізиторів.

Очікуємо на Вас завтра чи найближчим можливим часом у нашій головній обителі.

З повагою та найкращими побажаннями,

Златодан Сердечний,

Володар світлої сили,

Настоятель семінарії інквізиторів».

Щоб упевнитись, що вони не помилились, а зрозуміли все правильно, перечитали те все двічі чи тричі. Меланка повторила:

— «Володарко світлої сили»!

Батько прицмокнув:

— Звучить. Це що нам тепер, завжди тебе так величати?

— Це вже, як знаєте, — відмахнулася мати. — Але ви можете, так.

— Володарко світлої сили! А, до речі. Чому ми раніше так не робили, як ти завжди мала силу?

— Насправді… Ви не винні. Я вас зачаклувала, щоб ви це взнали тільки після того, як мене вже взяли.

— А, ну, це все пояснює. Бо ми вже злякались, що ми тебе не поважали, не цінували, і так далі.

Мати засміялась.

— Хоча… Я не впевнена, що зараз моя магія на такому рівні, щоб мені це вдалось.

— Вдалось, — одностайно видали Меланка з батьком.

На ранок усі гарячково збирались. Тобто, все, що потрібно, вони зібрали ще вчора, але мати дуже хвилювалась, чи чогось не забули, чи все ідеально. Це була подія її життя. Бо ж магія, як і навчання нею користуватись — це була значимість. І в їхньому світі двох стихій добре жилось серед світлих. Чи нейтральних.

Але тільки не темних.

І Меланка вже співчувала тим останнім, бо ж як їм стане важко, коли ще й мати приєднається до їхньої опозиції.

— Вони просто не виживуть, — ствердив батько.

— Сконають від страху, — додала Меланка.

— О, перестаньте! Я ж не буду їх вбивати. Так просто… Темну силу виганяти.

— Будь-який її паросток, який метелятиметься у тебе під ногами.

— Ні, звичайно! Виганятиму лише тим, хто попросить, бо їм набридло їхнє мізерне жалюгідне існування на темній стороні.

— Так, звісно. Ми будемо вдавати, що ми тобі повірили.

— А най вас! — вигукнула мати.

Як котрий раз усе перевірили й перескладали, нарешті вийшли з хати. Мати чомусь завагалась.

— Страшно.

— Не бійся, — підбадьорила її Меланка. — Якщо в тебе не вийде, ми просто не пустимо тебе в хату, відречемось від тебе і не будемо тебе знати.

— О, дякую! Саме цього мені не вистачало.

— Ну, я ж знала.

Побажали удачі, попрощались — і мати рушила назустріч щастю. За нею — батько з сумками. Меланка стояла й обраховувала, скільки роботи на неї сьогодні випадає. Офіційно, після того як проведе матір, батько мав вернутись та допомогти їй з пиріжками. Тобто, так вважала мати. Але таємна розмова без зайвих свідків визначала, що сьогодні черга Меланки (чомусь, як завжди), тож на батька сподіватись не випадало.

Вона сумлінно почекала, поки перестане їх бачити, а до того сумлінно махала рукою, і тільки після того взялась до роботи. Вийшла з пиріжками й глянула на обрій. Він черкав землю, ніби одна велика розпечена долоня. Але краєм тягнулося щось чорне: може, густий дим, а може, стіна попелу.

Землі темних — ось, що там було.

Вони сім’єю проживали на нейтральній території. На захід від них були світлі, на схід — темні. Саме тому Серединці й стали Серединцями. Наче один маленький шматок простору, який дві великих сили ніяк не поділять між собою.

Але поки територія залишалась нейтральною, Меланку це не обходило. Та й якби її перетягнули світлі, вона б теж була не проти.

— Пиріжки від Хариті Підколодної! — ось її заклик на сьогодні.

Бо ж час від часу таки доводилось вдавати, що вона займається продажами, а не полюванням на магічних почвар. Вона ходила площею, між рядами прилавків, всміхалася й гукала. Не те щоб це добре їй вдавалось — всміхатись. Тобто, технічно, вона робила все правильно. Рота розкривала, зуби показувала. Але враження складалося… не зовсім правильне. Неначе вона скалиться і зараз на когось нападе. Чесно, це було не те, що вона намагалась продемонструвати.

І батько казав, що це він їй передав. Спадковий шарм. Ауру маніяка.

Але вона на це не зважала. Продовжувала усміхатися й гукати:

— Пиріжки, пиріжки! Гарячі й запашні!

Нарешті почала продавати. І все було прекрасно, поки не з’явився той, кого вона воліла уникати.