Вовча вага на плечах — це була приємність. Доказ, що вона зробила щось значуще, їй є чим гордитись — і не треба для цього ніякої магічної сили. Певно, мешканці Серединців думали, що за чорними масками ховаються якісь треновані бойові маги, але ж ні. Нестор та Меланка Підколодні — ось вони! Звичайні собі простаки без краплі магії за душею.
— Не важко тобі? — спитав батько. — Може, ще одного перекинь на мене.
— То тоді, може, всіх?
— О, ні-і. Оце ти вже загнула. Я ж не донесу — покинемо їх тут, і ніхто не дізнається, який подвиг ми провернули.
— Ну, що ж. Доведеться мені мучитись — і весь час думати, як ти мене експлуатуєш. Змушуєш дівчинку тягати такі тяжкості.
— Так уже й експлуатую! — пирхнув він. — Давай сюди ще того одного, не телись.
Вона віддала, і вага її гордості й приємності на плечах поменшала. Аж трохи шкода стало. Трофей віддала! А могла ж донести самотужки — сама завоювала, сама дотягла. Там ще трохи лишалось. Он кілька хвилин — і вийдуть до селища.
Вийшли. І застигли на місці.
— Слів нема, — видала Меланка.
— Нахабство, — видав батько.
Серед пожертвувань від вдячних мешканців селища для відважних невідомих месників копошився якийсь бездомний. Тобто, не те щоб вони могли одразу сказати, чи був у нього дім, але якби він продовжив у тому ж дусі, то залишився б без нього. І без власної шкури. Без нічого.
— Агов! — окликнули його.
Він аж підскочив. Випустив з рук якісь коржики і торбу грошей. Побачив, хто його заскочив, а потім як вискнув — і дав дьору. Це було найрозумніше з його боку. Але шлях він обрав помилковий: зачепився за якусь огорожу, покотився по дорозі — і вже як знову схопився на ноги, зникнув за рогом.
Меланка поспішила до вівтаря оцінити завдану ним шкоду.
— Паскудник, — тільки й мовила. — Замастив нам коржики.
— Та то таке, — махнув батько. — Тобі маминих мало, чи що?
— Але ж мешканці, може, випікали їх з любов’ю. А тепер що? Вони усі в бруді, землі… А знаєш? Може, наженемо його і нагодуємо ним їх?
Батько подумав так, мовив:
— Може, ними його?
— А, ну, звісно. Наплутала трішки. Невелика різниця.
— Доню, — видихнув він. — Забий. Розбираємось з вовками, беремо пожертвування — і йдемо. Бо на нас уже вдячні мешканці косяться.
Меланка глянула в бік селища. І справді: якісь хлопчаки вели корову, забули за все та стали посеред дороги. Меланка помахала їм рукою. В одного від захвату підкосилися ноги. Тобто, вона сподівалась, що то захват, а не жахний жах від її найпрекраснішої страхітливої чорної маски, яка тільки буває.
— Які овації, — прокоментував батько. — Підкажи, ти ще будеш їм вклонятись?
— А треба, як гадаєш?..
— Вовчики, Меланко. Ось, над чим ми зараз гадаємо.
Як і завжди, вони насадили їхні голови на палі. Виглядало це дико, звичайно, але так мешканці знали, від якої напасті вони їх позбавили. В чисельному плані. Як із цим закінчили, то пожертвування позбирали, шкури на плечі позакидали — і понесли далі. Меланка відмітила, що залишились коржики, які не постраждали — і це було прекрасно. Адже випікальні зусилля мешканців Серединців таки не були марні.
Як добралися до сховку в лісі, усе надбане сховали, як завжди. А самі скинули маски, прихорошились, добре одне одного обдивились, чи не залишилось якої підозрілої зачіпки — і тільки тоді зайшли в селище нормальними людьми.
В руках несли кошики. Меланка поцікавилась:
— Нагадай, скільки ми сьогодні продали пиріжків?
— А я звідки знаю? Це ж ти рахувала.
— Ага. І так завжди. Отже… Двадцять три?
— І чому так мало? — пирхнув батько.
— Твої варіанти?..
— Навіть не знаю. Сорок п’ять?
— Гм. Батьку, звучить прекрасно, але ж мати стільки не пекла.
— Що, справді?.. А скільки ж?
— Хіба це не ти мав запам’ятати?
— Ні, це ти мала записати, скільки було, скільки ми вмололи, скільки розгубили по дорозі, а скільки віддали на доброчинність.
— Батьку! — мовила Меланка. — Я продовжую пропонувати двадцять три.
— Та вона ж буде нас шпетити, які в нас бездонні животи. Давай, вже краще… тридцять три!
— Прекрасно. Як скажеш, — погодилась Меланка.
Вони зупинились перед хатою.
— А чия сьогодні черга?..
— Твоя, однозначно, — сказав батько.
— Я відчуваю, що ти дуриш мене. Як завжди.
— Вигадуєш.
— Таж справді: я вчора розказувала.
— Та ні, ти дуриш мене, Меланко.
— Ну, що тобі, важко?..
— Так, — відрубав.