Розділ 1

Світ виглядав зовсім інакшим через приціл арбалета. І їй подобалось бачити його таким: завмерлим, застиглим, зовсім німим. Він наче чекав, поки вона спустить гачок — а до того не рухався, навіть не дихав. І ось… вона спустила.

Промах!

— Ти закохалась, доню?

— Ну, звісно, — пирхнула вона. — Це єдина причина, чому можна не поцілити.

— Недоспала? Недоїла?.. — почав перебирати він.

Вовки вже все одно втекли. Можна було не ховатись, тож батько виринув з кущів. Обтрусив із себе листя, галузки. Вона так і лежала на землі. Неначе сподівалась, що вовки раптом повернуться, і вона знову візьме їх на приціл.

— Що ж… На сьогодні в нас чотири голови. Думаєш, достатньо з них?

— Звичайно ж, ні. Бідні мешканці Серединців страждають від лютих кровожерливих вовків — і їх значно більше, ніж чотири голови.

— Тоді вставай, Меланко, — сказав батько. — Вовки не заженуть себе самі.

Вона підвелась, і вони знову пішли. Слід був свіжий, ясний. Де-не-де він попелився, і навіть здіймалися іскри. Вовки були не прості, а вогнешерсті. Як пробиралися в селище, дерли худобу, то ще й підпалювали врожаї. Тутешні мешканці накидались на них, та ті одразу втікали, розчинялися в пітьмі. І тільки двоє невідомих месників були здатні вистежити й знищити їх.

Батько схилився до трави, щось там розворушив.

— А я все-таки схиляюсь до варіанту, що ти закохалась, — мовив він. — Спала сьогодні достатньо, ще й борщу вмолола миску або дві.

— Миску?.. — повторила. — Тарілочку. Маленьку. Тільки ложку вмочи — і вже лишилось десь на дні.

— Це ти ложечками називаєш оті черпаки?..

Вона здавила сміх. Він знову схилився до трави.

— Кляті ж виплодки! Думали нас надурити. Дивись: один відділився, розгорівся, і — он видно — побіг. А інші ж пострибали на камінь — і ніяких слідів.

— Видно, вони сподівались, що я закохалась, ти весь будеш поглинутий цим — і повіриш їм.

— А я поглинутий. Ще й як! Признавайся, хто він, доню. Син мельника? Чи той чорнявий… забув, як звати, але красивий такий? А може, сам Дем’ян Добродай?

— О, ти думаєш він хоч заговорює до таких, як ми?

— А, ну, звісно ж. Єдина перешкода, що ми з тобою із такої немагічної сім’ї.

— А мати продовжує розсилати мотиваційні листи.

— Ну-ну! Ти зайвий раз не задирай її за це. Сила є, бажання є — все у неї вийде.

— А поки цього не сталось, я продовжу роздиратись, що Дем’ян Добродай не помічає мене, — сказала вона драматично.

— І правильно: роздирайся. Думала про якогось там Дем’яна, криво стріляла — і всі пів дня роботи коту під хвіст.

— Ой, не перебільшуй.

— Так, — сказав він. — Тихо. Скоро наженемо їх.

Пройшли ще трохи слідом — і наткнулися на щось незвичне. Ніби й пагорб, як пагорб, але з іншого схилу — кам’яний рельєф із велетенськими численними дірами.

— Лігво.

— Думаєш?

— Впевнений. Бачиш? У тих норах видніється попіл.

— Чудово. Заляжемо тут — і постріляємо всіх, як будуть виходити?

— Довго… — зітхнув батько. — Я вже хочу додому.

Меланка подивилась на нього.

— Ти ж не будеш… йти туди?

— А чому ні?

— Бо їх там багато, вони накинуться на тебе, і ми з матір’ю залишимось самі?

— Ой, не перебільшуй, — махнув він. — Значить, ти тут залягаєш, а я пробираюсь туди і трохи розворушу їх. Вони вибігають — ти стріляєш. Ну? Чого так дивишся? Я постараюсь — і буду невимовно, неймовірно страшним. Вони перелякаються — і кинуться навтьоки.

— Можеш не старатись: ти й так страшний.

— Ох! Ти там трохи припни язик, ні?..

— Якщо не побриєшся, мати не впустить тебе в дім.

— Яка трагедія, — змолився він. — Переберуся в лігво до вовків. Але спочатку виженемо їх.

Меланка зітхнула, забралася в кущі. Стиснула арбалет і крізь приціл спостерігала, як батько зникає в одній із тих нір. Він справді мав берегтись. Бо ж ліз невідомо куди, ще й невідомо скільки їх. А територія належить їм. Добре знана, перевірена. Може, навіть із пастками проти таких, як вони.

Ці вогнешерсті вовки — вони ж були не дурні.

Минуло вже кілька хвилин. Вона трохи ворухнулась, бо вже зводило руку. Прислухалася: тихо, як раніше. Хіба тільки… Вибух! З тих нір закурився дим. Меланка заціпеніла, стиснула арбалет міцніше. Батько знав, як використовувати вибухові порошки. Тож це не означало, що вони його повалили, підпалили — і якась одна іскра потрапила не туди…

З чорних отворів побігли вовки. Клац! Меланка підстрелила одного з них. Барабан перекрутився — і другий болт полетів у ціль. Ще був третій, але він встиг, пробіг… Поки його не нагнав болт, що вилетів з нори. Він тільки впав, заскавулів… А батько вивалився звідти, викашлюючи дим.