Несподівані спогади

Останні слова Естори ще лунали в голові Ліліс, коли вони залишили ковен.

Ритуал мав звільнити її від пекельного тавра. Натомість він пробудив щось набагато давніше — силу, яка, здавалося, чекала на неї під землею протягом століть.

Спочатку Ліліс подумала, що все закінчилося добре. Тавро зникло, біль відступив, а шкіра під ключицею більше не палала чорним вогнем. Та Естора не поділяла її полегшення. Відьма дивилася на порожнє місце, де ще недавно було тавро, так, ніби там залишилося щось невидиме.

— Що це означає? — запитала Ліліс.

Естора довго не відповідала.

— Іноді прокляття — це не кайдани. Іноді це замок, який утримує щось усередині.

Тоді під ногами здригнулася земля.

Стародавні символи на стінах ковену спалахнули червоним, а десь унизу пролунав глухий тріск. Відьми заметушилися, хтось закричав, і Естора наказала їм усім негайно залишити залу.

Вона провела їх до потаємного проходу під ковеном — вузького тунелю, про який знали лише найстарші відьми.

— Він виведе вас до старого святилища, — сказала Естора, відчиняючи кам'яні двері. — Звідти ви зможете дістатися зовнішнього лісу.

— А ти? — запитала Ліліс.

— Я залишуся. Якщо те, що прокинулося, дістанеться верхніх залів, ковен не встоїть.

— Ми не можемо просто піти!

— Можете, — твердо відповіла Естора. — І повинні. Ліліс, що б ти не побачила далі, не дозволяй нікому вирішувати за тебе, ким ти є.

Її погляд затримався на дівчині довше, ніж потрібно.

Потім двері зачинилися.

І вони рушили в темряву.

Тунель був холодним і вологим. Каміння виступало зі стін гострими ребрами, а під ногами хлюпала вода. Кас ішов попереду, освітлюючи дорогу магічним вогником. Еліна трималася позаду нього, раз у раз озираючись, наче чекала, що з темряви хтось наздожене їх.

Айден ішов поруч із Ліліс.

Він не відпускав її руку.

— Ти мовчиш уже пів години, — нарешті сказав він.

— Я намагаюся зрозуміти, що сталося.

— З тавром?

— Із собою.

Айден трохи сповільнив крок.

Ліліс подивилася на їхні з'єднані руки. Колись вона боялася, що її темна сила завдасть йому шкоди. Тепер тавра не було, але страх нікуди не зник. Просто змінив форму.

— А якщо Естора мала рацію? — запитала вона. — Якщо тавро щось стримувало? Що, коли я звільнила не себе, а щось, що тепер може використати мене?

Айден зупинився.

— Тоді ми з'ясуємо, що саме прокинулося.

— А якщо я стану небезпечною?

— Я тебе зупиню.

Вона підняла на нього очі.

Айден ледь усміхнувся.

— А потім допоможу тобі повернутися до себе. У такому порядку.

Ліліс мимоволі засміялася, хоча в очах защипало.

— Ти завжди так упевнено говориш про речі, яких не можеш знати.

— Це одна з моїх найкращих якостей.

— Я б назвала це зарозумілістю.

— А я — оптимізмом.

Він торкнувся губами її чола. На коротку мить тунель, небезпека й невідомість перестали існувати.

Ліліс притулилася до нього.

Вона не знала, що чекає на них попереду. Не знала, ким була до втрати пам'яті й чому стародавні сили реагували на неї так, наче вона колись змінила самі закони світу.

Але знала одне: Айден був поруч.

І поки він тримав її за руку, вона могла дозволити собі не мати всіх відповідей.

— Коли все це закінчиться, — тихо промовила вона, — я хочу побачити звичайне небо. Без проклять, без демонів і без відьом, які говорять загадками.

— Домовилися.

— І хочу хоча б один день, коли ніхто не намагатиметься мене вбити.

— Оце вже складніше.

Вона штовхнула його плечем.

— Ти міг би хоча б удавати, що це можливо.

— Я можу пообіцяти тобі день. Але не обіцяю, що Кас не зіпсує його своїм характером.

— Я все чую! — долинув голос Каса з темряви.

Еліна пирснула зі сміху.

І на кілька хвилин їм справді здалося, що вони просто подорожують старим тунелем, а не тікають від сили, яка могла змінити долю трьох світів.

Тоді попереду з'явилося світло.

Вихід привів їх до величезного підземного святилища.

Колись воно, мабуть, було прекрасним. Високі колони здіймалися до склепіння, вкритого зображеннями сонця, місяця й трьох переплетених світів. У центрі зали стояв чорний вівтар, а на його поверхні світилися символи, які Ліліс не могла прочитати — проте чомусь знала, що вони стосуються її.

Вона ступила вперед.

Символи спалахнули.

— Ліліс, не торкайся нічого, — попередив Айден.

— Я нічого не роблю.

— Тоді чому вони світяться?

— Не знаю!

Кас підняв вогник вище.

— Може, нам варто просто знайти інший вихід?

— Нарешті розумна пропозиція, — пробурмотіла Мірта.

Та перш ніж хтось устиг відповісти, з протилежного боку зали долинули кроки.

Чоловік вийшов із вузького проходу між колонами.

Він був одягнений у темний мисливський одяг, на плечах мав короткий плащ, а на грудях — срібний медальйон. На поясі висів меч із руків'ям, прикрашеним стародавніми знаками.

Він побачив Ліліс і завмер.

На його обличчі з'явилося таке полегшення, ніби він шукав її ціле життя.

— Юстиціє…

Ліліс відчула, як щось стислося в грудях.

— Хто ти?

Чоловік повільно підійшов ближче.

Айден одразу став між ними.

— Звідки ти знаєш це ім'я?

Незнайомець зупинився, але не відвів погляду від Ліліс.

— Мене звати Каел.

Він вимовив її давнє ім'я ще раз, тихіше:

— Я думав, що більше ніколи тебе не побачу.

— Я тебе знаю? — запитала Ліліс.

Каел опустив очі. У його мовчанні було стільки удаваного болю, що навіть Еліна на мить розгубилася.

— Ти не пам'ятаєш, — нарешті промовив він.

— Я не пам'ятаю багато чого.

— Знаю.

Він підняв руку, ніби хотів торкнутися її обличчя, але Айден вихопив меч.