Ковен

Мірта йшла попереду, тримаючи в руці ліхтар. Вузька стежка петляла між темними деревами, а коріння виступало із землі, наче пальці, що намагалися вхопити за ноги. Позаду крокували Ліліс, Айден і Кас.

— Можна ще раз уточнити, чому ми добровільно йдемо за незнайомою відьмою в ліс? — пробурмотів Кас. — Особливо після того, як вона зв’язала нас магічними путами?

— Тебе ніхто не змушував іти за нами, — відказала Мірта.

— Мене змусили обставини. Це зовсім інше.

Ліліс ледь усміхнулася, але усмішка швидко зникла. Під тканиною її одягу знову запекло пекельне тавро. Вона торкнулася його пальцями й мимоволі скривилася.

Айден помітив це відразу.

— Знову?

— Просто нагадує про себе.

— Ти завжди так кажеш, коли тобі боляче.

— А ти завжди так дивишся, ніби збираєшся посваритися з моїм болем особисто.

— Якщо він не припинить тебе мучити, можливо, доведеться.

Кас позаду важко зітхнув.

— Чудово. Ми ще навіть не дісталися місця призначення, а вони вже поводяться так, ніби перебувають на побаченні.

— Замовкни, — одночасно сказали Ліліс та Айден.

Кас задоволено посміхнувся.

— О, а це вже справді схоже на побачення.

***

Ковен ховався в старому кам’яному маєтку, оточеному густими деревами. Зовні будівля здавалася покинутою, проте за її вікнами мерехтіло тепле світло, а повітря було насичене ароматами сушених трав, воску й чогось незнайомого.

Щойно вони переступили поріг, двері за спинами зачинилися самі собою.

— Не хвилюйтеся, — промовила Мірта. — Якби ми хотіли вас убити, ви б уже не стояли тут.

— Дивовижне заспокоєння, — озвався Кас.

Їх зустріла висока жінка із сивим волоссям, заплетеним у довгу косу. Її очі були темними й проникливими.

— Естора, — представилася вона. — Я очолюю цей ковен.

Її погляд одразу зупинився на Ліліс.

— Покажи тавро.

Ліліс вагалася лише мить, а тоді відсунула комір. Темний знак на шкірі ледь світився червоним.

Естора не торкнулася його, проте її обличчя стало серйозним.

— Це не звичайне прокляття. Воно прив’язує тебе до сили, яка перебуває по той бік завіси. Якщо зв’язок зміцніє, демон зможе знайти тебе будь-де.

— Тоді зніміть його, — різко сказав Айден.

— Ми спробуємо. Але для цього потрібні рідкісні компоненти, час і правильно проведений ритуал.

— Що саме потрібно? — запитала Ліліс.

Естора перелічила кілька трав, попіл стародавнього вогнища й есенцію демона, який уже перетинав межу між світами.

— Останнє дістану я, — сказав Айден.

— Ти навіть не знаєш, де його шукати, — заперечила Ліліс.

— Дізнаюся.

— А якщо це пастка?

— Тоді не дозволю їй тебе забрати.

Він промовив це так просто, ніби йшлося про щось само собою зрозуміле.

Ліліс відвела погляд першою.

Кас спостерігав за ними з виразом людини, яка щойно отримала підтвердження власних підозр.

— Я так розумію, ніхто не збирається обговорювати, чому Айден готовий битися з демоном заради одного погляду Ліліс?

— Касе, — попередила вона.

— Мовчу.

Він помовчав рівно три секунди.

— Але думати мені не заборониш.

***

До вечора ковен зібрав усе необхідне для підготовки ритуалу, крім демоничної есенції. Айден вирішив вирушити на пошуки вранці, а Естора наказала всім відпочивати.

Ліліс залишилася в одній із кімнат на першому поверсі. Вона намагалася читати записи про пекельні тавра, але літери розпливалися перед очима.

Двері відчинилися без стуку.

На порозі стояла Еліна — молода відьма з темним волоссям і надто невинною усмішкою.

— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся проклясти книжку.

— Вона першою почала.

Еліна засміялася й поставила на стіл дві чашки.

— Трав’яний відвар. Допомагає розслабитися після магічного виснаження.

— А побічні ефекти?

— Залежить від того, що ти вважаєш побічним ефектом.

Ліліс примружилася.

— Це мала бути відповідь, яка змусить мене випити?

— Це мала бути відповідь, яка змусить тебе хоча б спробувати.

За мить до кімнати зайшов Айден. Еліна відразу простягнула йому другу чашку.

— І тобі теж. Ви обоє останні кілька днів майже не спите.

Айден понюхав напій.

— Що там?

— Трави.

— Це я й сам зрозумів.

— Тоді навіщо питаєш?

Ліліс пирснула зі сміху. Айден кинув на неї погляд, у якому змішалися докір і мимовільна усмішка.

Зрештою обоє випили відвар.

Еліна забрала порожні чашки, побажала їм доброї ночі й вийшла.

Вона не сказала, що відвар мав послабити їхні звичні захисні бар’єри, загострити приховані почуття й змусити їх говорити відвертіше, ніж вони наважилися б зазвичай.

І точно не згадала, що за кілька хвилин збирається замкнути двері.

***

Спершу зміни були ледь помітними. Ліліс відчула тепло, яке поволі розливалося тілом, а думки стали дивно легкими. Айден, який зазвичай тримався насторожено, розслабив плечі й сів поруч із нею на диван.

— Знаєш, — промовила Ліліс, розглядаючи його профіль, — ти значно приємніший, коли не намагаєшся врятувати всіх навколо.

— А ти значно приємніша, коли не намагаєшся переконати всіх, що тобі ніхто не потрібен.

Вона повернулася до нього.

— Ти справді так думаєш?

— Я знаю, що ти здатна впоратися сама. Але це не означає, що ти мусиш завжди бути сама.

Його голос став тихішим. У цих словах не було звичного виклику, лише щирість, до якої Ліліс не була готова.

— Я не дуже вмію дозволяти комусь залишатися поруч, — зізналася вона.

— Тоді можеш потренуватися зі мною.

Вона усміхнулася, але цього разу не сховала очей.

Айден обережно обійняв її за талію, даючи час відсторонитися. Ліліс натомість посунулася ближче й поклала голову йому на плече. Його рука лягла їй на спину, повільно погладжуючи крізь тканину одягу.