Святилище забутих істин

Ліліс не могла заснути.

Вона лежала на старому ліжку, дивилася на потріскану стелю й знову прокручувала в голові все, що сталося за цей день. Страж Пекла. Чорна мітка. Відьма, яка позбавила її сили й пам’яті. Чоловік, котрий пообіцяв знайти її, навіть якщо вона забуде його назавжди.

І Айдин.

Він знав набагато більше, ніж розповідав. Ліліс бачила це в його погляді, у тому, як він реагував на її спогади, як стискав щелепи, коли вона згадувала незнайомого чоловіка. А ще — у тому, як він дивився на неї, наче вже колись втрачав і тепер боявся втратити знову.

Вона перевернулася на бік.

Мірта спала поруч, виснажена пережитим. Ліліс не хотіла її будити, але й залишатися наодинці з думками більше не могла.

Тихо підвівшись, вона накинула на плечі темну ковдру й вийшла з кімнати.

У головній залі горіло тьмяне сріблясте світло. Айдин сидів біля входу, спираючись спиною на кам’яну колону. Меч лежав у нього на колінах, а погляд був спрямований у темряву за дверима.

— Тобі варто спати, — сказав він, почувши її кроки.

— Тобі теж.

— Я на чергуванні.

— А я не можу заснути.

Айдин відклав меч убік і трохи посунувся, звільняючи місце поруч.

— Біль?

— Ні. Принаймні не той, про який ти подумав.

— Тоді сідай.

Ліліс опустилася на кам’яну лаву біля нього. Деякий час вони мовчали. Вона збиралася з думками, вирішуючи, з якого запитання почати.

Зрештою вирішила не добирати слів.

— Хто така Юстиція?

Айдин повернув до неї голову.

— Це не просто ім’я. Це титул, який ти мала в Пеклі.

— Я була демоницею?

— Ти належала до світу демонів, але це не означає, що ти була схожа на тих, кого люди зазвичай уявляють, коли чують це слово.

— Тоді ким я була?

— Тією, хто хотів змінити правила.

— Які правила?

— Старі закони трьох світів. Вони були створені так давно, що більшість уже не пам’ятає, навіщо вони існують. Але їх дотримувалися, навіть коли вони завдавали страждань невинним.

Ліліс насупилася.

— Тобто я хотіла змінити закони Пекла?

— Не лише Пекла. Ти вірила, що закони всіх трьох світів мають бути справедливими. Що жоден світ не повинен мати права карати інших лише через власну силу.

Вона замислилася над його словами.

— І Диявол був проти?

— Він боявся втратити владу. Твої ідеї знаходили підтримку навіть серед тих, хто століттями служив йому. Якби ти досягла свого, старий порядок міг би зруйнуватися.

— Але ж це не обов’язково погано.

— Для тебе — ні. Для тих, хто тримався за владу, — так.

Ліліс подивилася на свої долоні.

— Я справді була настільки небезпечною?

— Ти була небезпечною для тих, хто боявся змін.

— А для звичайних людей?

Айдин відповів не відразу.

— Ти хотіла, щоб невинні не страждали через чужі війни. Щоб сила не давала права чинити безкарно. І щоб справедливість не залежала від того, хто сидить на троні.

Ліліс відчула дивне тепло в грудях. Вона не пам’ятала цих переконань, але вони здавалися їй настільки близькими, що відмовитися від них було б майже неможливо.

— Чому ж я не пам’ятаю нічого з цього?

— Твоя сила була запечатана. Разом із нею відьма сховала й спогади, які могли привести тебе до Пекла.

— Вона зробила це за моїм бажанням?

Айдин опустив очі.

— Ти погодилася на закляття, знаючи, що воно забере в тебе пам’ять.

— Я сама погодилася забути власне життя?

— Ти хотіла жити.

Ліліс гірко всміхнулася.

— Цікаво. Я так сильно хотіла жити, що погодилася забути, ким була. Але ніхто не запитав мене, чи хочу я тепер жити так.

Айдин не став сперечатися.

— Ти маєш право злитися.

— Я злюся не на те, що забула. Я злюся, що всі навколо знають правду, а я мушу витягати її з вас по шматочках.

— Ти маєш рацію.

Його відповідь збила її з пантелику.

— Ти навіть не спробуєш виправдатися?

— Ні. Ти заслуговуєш знати правду. Просто деякі відповіді можуть завдати тобі болю.

— Це моє рішення, Айдине. Не твоє.

Він повільно кивнув.

— Я знаю.

Ліліс уважно вдивилася в нього, а потім поставила наступне запитання:

— Чому Диявол назвав мене Юстицією так, наче ненавидить мене?

— Тому що ти зруйнувала його плани. І тому, що він не зміг змусити тебе відмовитися від своїх переконань.

— Він завжди був таким?

— Він завжди прагнув контролювати те, чого боявся.

— А мене він боявся?

— Твоєї сили. Твоїх ідей. І того, що люди навколо тебе почнуть вірити, ніби світ може бути іншим.

— Тоді чому він не вбив мене?

Айдин стиснув пальці.

— Тому що смерть зробила б тебе символом. А забута Юстиція була для нього значно зручнішою.

Ліліс здригнулася.

— Він хотів, щоб я просто зникла?

— Він хотів, щоб ти більше ніколи не становила загрози.

— І тому мене обманули?

— Так.

Вона повернулася до нього всім корпусом.

— Хто саме?

Айдин помовчав.

— Я не знаю всіх, хто брав у цьому участь.

— Але знаєш, що мене обманули.

— Знаю.

— Мірта сказала, що хтось змусив мене повірити, ніби мисливець зрадив мене. Це зробив Диявол?

— Він був зацікавлений у тому, щоб ви більше не були разом. Але я не можу сказати, що саме він особисто вигадав кожну брехню.

— «Ви»? — Ліліс одразу вчепилася в це слово. — Тобто ми з мисливцем були разом?

Айдин завмер лише на мить.

— Ви довіряли одне одному.

— Це не відповідь.

— Це те, що можу сказати.

Ліліс роздратовано відкинулася на стіну.

— Ти жахливий співрозмовник.

— Мені казали.

— І ти завжди такий нестерпно спокійний?

— Ні.

— А який ти, коли не спокійний?

— Не думаю, що тобі варто це перевіряти.