Мітка Пекла

Страж Пекла розсипався на чорний попіл, що повільно осідав на потрісканій кам’яній підлозі. На мить запала тиша. Лише важке дихання Айдина та тихе потріскування магії порушували її.

Ліліс дивилася на місце, де щойно стояв ворог. На її долоні ще мерехтів сріблястий знак — дивний, незнайомий і водночас такий рідний, наче завжди був частиною її самої.

Вона стиснула пальці, і світло згасло.

— Що це було? — тихо запитала Мірта.

Ліліс похитала головою.

— Не знаю. Але, здається, я можу зробити значно більше, ніж досі вважала.

— Це погано, — відгукнувся Айдин, витираючи кров із леза. — Особливо якщо Диявол теж про це дізнався.

— Він уже знає, — озвалася Мірта.

Вона дивилася на чорний попіл із таким виразом, ніби перед нею лежало не тіло переможеного ворога, а вирок.

— Страж не прийшов би сюди без наказу. А тепер він повернувся до Пекла з порожніми руками. Якщо Диявол досі сумнівався, що ти прокинулася, Юстиціє, то більше не сумніватиметься.

— Не називай мене так, — різко кинула Ліліс. — Принаймні поки не поясниш, що це означає.

Мірта відкрила рот, але не встигла відповісти.

Підлога здригнулася.

Зі стелі посипався пил. Десь углибині храму прокотився глухий гуркіт, наче стародавня споруда застогнала від болю. На стінах одна за одною спалахнули захисні руни, проте їхнє світло було слабким, майже прозорим.

А потім почало згасати.

— Ні, — прошепотіла Мірта.

Вона підбігла до найближчої стіни й притиснула долоню до символу. Золотаві нитки магії потягнулися від її пальців, намагаючись утримати руну, але та згасла просто під її рукою.

— Що відбувається? — Ліліс озирнулася на тріщину, яка розповзалася стелею.

— Цей храм приховував тебе від Пекла. Його захист був створений задовго до того, як ти втратила пам’ять. Він не дозволяв демонам відчути твою присутність, навіть коли ти сама не знала, ким є насправді.

— А тепер?

Мірта повільно забрала руку від стіни.

— Тепер захист зруйновано. Страж пробив його, а твоя сила… — Вона глянула на сріблястий знак, який на мить знову проступив на долоні Ліліс. — Твоя сила розбудила те, що храм так довго стримував.

— Чудово, — сухо мовив Айдин. — Тоді пропоную не чекати, поки він остаточно розвалиться.

Наче у відповідь, за їхніми спинами з гуркотом обвалилася частина стіни.

Вони побігли до виходу, але не встигли подолати й кількох кроків, як кам’яна брила впала просто перед ними, перекривши коридор.

— Інший шлях, — сказав Айдин.

— Ти так упевнено це промовив, ніби в тебе в кишені лежить карта всіх потаємних ходів храму, — відгукнулася Ліліс.

— Немає карти.

— Тоді звідки така впевненість?

Він подивився на неї. На мить у його очах промайнуло щось дивне — біль, який він одразу ж сховав за звичною стриманістю.

— Бо я не дозволю тобі тут загинути.

Відповідь була надто особистою для людини, яка, за словами Мірти, мала бути їй майже незнайомою.

Ліліс хотіла запитати, що він мав на увазі, але раптовий гострий біль у боці змусив її зігнутися.

Вона притиснула долоню до рани, яку залишив меч стража. Поранення було неглибоким, та шкіру навколо нього обпікало так, наче під нею тлів жар.

— Ліліс! — Айдин миттю опинився поруч.

Він обережно прибрав її руку.

На шкірі, трохи нижче ребер, проступав чорний знак. Тонкі лінії складалися в незнайомий символ, схожий на розгалужену тріщину. Він пульсував у такт її серцю.

Мірта зблідла.

— Це мітка.

— Яка ще мітка? — Ліліс спробувала відсторонитися, але Айдин утримав її за плечі.

— Страж залишив її своїм клинком. Через неї Пекло зможе відчувати відлуння твоєї сили.

— Тобто вони знатимуть, де я?

— Не зовсім. Поки ти не користуєшся магією, мітка слабка. Але що сильнішою буде твоя сила, то чіткіше вони відчуватимуть її слід.

Ліліс глянула на власну долоню.

— Отже, що більше я намагатимуся захиститися, то легше їм буде мене знайти?

— Саме так, — тихо відповіла Мірта.

— Мені починає здаватися, що моє життя хтось навмисно перетворив на жахливий жарт.

— О, нарешті! — пролунав незнайомий голос із темряви. — Хоч хтось у цій компанії почав робити розумні висновки.

Усі троє одночасно вихопили зброю або приготували магію.

З-за перекинутого кам’яного постаменту визирнула маленька істота. Вона була заввишки приблизно до коліна Ліліс, мала довгі загострені вуха, худорляве тіло, темну шкіру й жовтуваті очі, у яких світилася відверта насмішка. На голові стирчали два короткі ріжки, а тонкий хвіст нервово смикався з боку в бік.

Його зап’ястки були обплетені золотими магічними нитками.

Мірта повільно опустила руку.

— Касе?

— О-о-о, вона пам’ятає моє ім’я! — біс театрально приклав долоню до грудей. — Я зворушений. Ще трохи — і в мене з’явиться надія на щасливе завершення цієї жахливої пригоди.

Він потягнувся вперед, але нитки натягнулися й смикнули його назад.

— Хоча, звісно, надія зникає, щойно я згадую, хто саме мене зв’язав.

— Ти досі тут? — Мірта насупилася.

— Ні, я вже давно пішов. Це мій привид. Дуже невдалий привид, мушу зауважити, бо він страшенно хоче їсти.

— Чому ти зв’язаний? — запитала Ліліс.

Кас повернув до неї голову й усміхнувся.

— Нарешті запитання від людини, яка не вважає, що всі відповіді можна отримати, дивлячись на когось так, ніби зараз відрубаєш йому голову.

Айдин навіть не кліпнув.

— Можу виправити це враження.

— О, який грізний мечоносець! — протягнув Кас. — Похмура пика, мовчання, меч… Скажи, ти колись усміхаєшся, чи це в тебе прокляття таке? Хоча ні, не відповідай. Я боюся, що від усмішки тут обвалиться ще одна стіна.

— Касе, — попередила Мірта.

— Що? Я намагаюся підтримувати бойовий дух! У вас він і без того лежить десь під уламками.