Сторож Пекла

Сутність повільно випросталася з розколотої підлоги. Темрява стікала з її плечей, наче рідкий дим, а бліді очі світилися холодним вогнем. На грудях істоти чорнів знак, схожий на розірване коло, пронизане трьома вертикальними лініями.

Ліліс не знала, що він означає. Проте щойно її погляд зупинився на ньому, під шкірою щось відгукнулося — знайомим, болісним покликом.

— Нарешті, — прогриміла істота. Її голос луною прокотився підземною залою. — Юстиціє. Наказ мого володаря був чітким: знайти тебе й доправити до нього.

— До твого володаря? — перепитала Ліліс, хоча вже здогадувалася, яку відповідь почує.

Страж нахилив голову. Його обличчя було майже людським, якби не неприродно витягнуті риси й чорні прожилки, що звивалися під сірою шкірою.

— До Диявола. Він вирішить, що з тобою робити.

— А якщо вона відмовиться? — запитала Мірта, намагаючись приховати страх за зухвалістю.

Усмішка стража розтягнулася надто широко.

— Тоді я принесу її до нього частинами.

— Як гостинно, — пробурмотіла Мірта. — Може, скажемо йому, що її немає вдома?

— Мірто, назад, — кинув Айдин.

У його голосі зникла звична стриманість. Він ступив уперед, опинившись між дівчатами й істотою, та вихопив меч. Сталь спалахнула сріблястим світлом, відбивши бліде сяйво очей стража.

— Вона нікуди з тобою не піде, — сказав Айдин.

Ліліс здивовано подивилася на нього. Він говорив так, наче мав право вирішувати її долю. А ще — так, наче чудово знав, хто стоїть перед ними.

— Ти не розумієш, із ким зв’язався, смертний, — прошипів страж.

— А ти не розумієш, наскільки невчасно з’явився.

Страж заревів.

Перший удар був настільки стрімким, що Ліліс ледве встигла побачити рух. Айдин підняв меч, і клинки зіткнулися з оглушливим брязкотом. Ударна хвиля прокотилася залою, зірвавши з колон уламки каменю. Мірта скрикнула, коли їх обдало пилом.

Страж не просто бився — він ламав усе, до чого торкався. Його меч, чорний, наче викуваний із застиглої ночі, розтинав повітря з таким свистом, що від нього холонуло всередині.

Айдин відбив черговий удар, розвернувся й полоснув стража по ребрах. Із рани вихлюпнулося не кров’ю, а клубами темного диму. Істота відсахнулася, та майже відразу вдарила у відповідь.

Айдин пригнувся. Клинок пролетів над його головою й розсік кам’яну колону. Від неї відлетіли гострі уламки.

— Ліліс! Мірто! За мене! — гукнув він.

Дівчата відступили до стіни, намагаючись не потрапити під удари. Ліліс не мала зброї, а навіть якби мала, зараз не могла б нічим допомогти Айдину. Вона лише стежила за рухами супротивників, намагаючись помітити слабке місце стража.

Мірта тим часом підняла руки. Між її пальцями спалахнули тонкі золотаві нитки, які звивалися в повітрі, утворюючи складні символи. Уламки каменю навколо неї здригнулися й піднялися над підлогою.

— Відволічи його! — крикнула вона Айдину. — Хоч на мить!

— Я саме цим і займаюся! — відгукнувся він, відбиваючи черговий удар.

Страж виявився сильнішим, ніж можна було очікувати. Кожне зіткнення клинків відлунювало в кістках, а чорна енергія, що струменіла від його зброї, залишала на камені глибокі борозни. Айдин ухилявся, контратакував і знову ставав на захист, не дозволяючи істоті наблизитися до дівчат.

— Ти навіть не розумієш, ким стала, — прошипів страж, дивлячись на Ліліс поверх плеча Айдина.

— Тоді, може, поясниш, перш ніж намагатися мене викрасти? — відказала вона.

— Ти мала залишитися забутою.

Ці слова прозвучали інакше. У них було щось більше, ніж погроза.

Ліліс відчула, як усередині все похололо.

— Що ти сказав?

Страж не відповів. Натомість ударив по мечу Айдина з такою силою, що той відлетів на кілька кроків. Айдин устиг утримати рівновагу, але супротивник уже кинувся вперед.

— Айдине! — вигукнула Ліліс.

Він знову підняв меч і прийняв удар. Сталь жалібно заскреготіла. Страж насідав, змушуючи Айдина відступати до сходів, а тоді раптово розвернувся й ударив його руків’ям у груди.

Айдин упав на одне коліно.

— Не смій торкатися її! — його голос розірвав гуркіт бою.

Страж розсміявся.

— Ти й досі захищаєш її? Навіть після всього, що сталося?

Айдин завмер лише на частку секунди.

Цього вистачило.

Страж вибив меч із його рук. Зброя відлетіла вбік і з брязкотом ударилася об камінь. Айдин кинувся до неї, але страж перегородив йому шлях. Чорний клинок знову здійнявся в повітрі.

Мірта різко змахнула руками.

Золотаві нитки, які вона плела весь цей час, раптом сплелися в сітку й обвили ноги істоти. Камінь під стражем тріснув, і він на мить утратив рівновагу.

— Айдине, зараз!

Айдин вихопив меч і вдарив стража по руці. Чорний клинок ледь не випав із пальців істоти, але та вивільнилася з магічних пут, розірвавши золотаві нитки з пронизливим тріском.

— Досить! — заревів страж.

Темна хвиля вибухнула від його тіла.

Айдин устиг прикрити собою Мірту, але Ліліс, яка стояла трохи осторонь, відкинуло до стіни. Вона боляче вдарилася плечем об камінь і сповзла вниз, намагаючись віддихатися.

Страж миттєво опинився біля неї.

Ліліс спробувала підвестися, та біль у плечі не дозволив їй зробити це достатньо швидко. Вона відсахнулася, коли істота занесла меч.

Айдин кинувся до неї, але відстань була надто великою.

Чорний клинок ковзнув по боці Ліліс, розітнувши тканину й залишивши неглибоку рану.

Біль був гострим, проте терпимим.

А тоді світ зник.

Не повністю. Радше розколовся, пропускаючи крізь себе щось давно поховане.

Ліліс почула жіночий голос.

Перед її внутрішнім зором постали свічки, розставлені по колу, і старі символи, накреслені на кам’яній підлозі. У повітрі пахло гіркими травами, попелом і кров’ю. Над колом схилилася жінка з темним волоссям, переплетеним тонкими срібними нитками. Її пальці рухалися над розгорнутою книгою, а слова, які вона промовляла, змушували полум’я свічок хилитися в один бік.