Шепіт із минулого

Мірта заплющила очі, і по її щоці скотилася ще одна сльоза.

— Тому що того вечора хтось вирішив, що ваші почуття небезпечніші за будь-яку війну між трьома світами.

Ліліс завмерла.

— Що ти маєш на увазі?

Мірта повільно відступила на крок. Її пальці нервово стискали край світлої сукні, а погляд раз у раз ковзав до Айдена.

— Мірто, я запитала, що ти маєш на увазі.

— Я не знаю всього, Ліліс. Клянуся. Але я пам’ятаю той вечір. Пам’ятаю, як ти збиралася до нього, як усміхалася, коли говорила про нього. Ти ніколи не дивилася ні на кого так, як на того мисливця.

— А потім?

Мірта опустила очі.

— А потім ти повернулася.

— І що?

— Ти була не схожа на себе. Твоя сукня була порвана, на руках залишилися сліди крові, а в очах… — Голос Мірти здригнувся. — У твоїх очах не було нічого. Ні гніву, ні болю, ні навіть страху. Ти просто дивилася крізь мене, ніби забула, хто я така.

Ліліс відчула, як усередині щось стислося.

— Я повернулася сама?

— Так.

— А він?

Мірта не відповіла.

Цього мовчання вистачило.

Ліліс повільно повернула голову до Айдена. Той стояв біля кам’яної полиці, тримаючи кинджал у руці. Він не втручався в розмову, але з його обличчя зникла звична безтурботність.

— А ти? — запитала вона. — Ти теж знаєш, що сталося того вечора?

Айден зустрів її погляд.

— Знаю дещо.

— Звісно. — Ліліс гірко всміхнулася. — Чому я взагалі сподівалася на іншу відповідь?

— Ліліс…

— Ні, не треба. Я вже втомилася від цього. Від натяків, недомовок і поглядів, якими ви обмінюєтеся щоразу, коли думаєте, що я не бачу. Усі навколо знають, ким я була, кого любила й що зробила. Усі, крім мене самої.

Вона відчула, як у грудях наростає знайомий жар. Кам’яні стіни ніби відгукнулися на її гнів ледь помітним тремтінням.

— Я не прошу вас розповідати мені те, чого ви не знаєте. Я прошу перестати вирішувати за мене, яку правду я здатна витримати.

Айден опустив кинджал.

— Ти маєш рацію.

Від несподіваної згоди Ліліс на мить розгубилася.

— Що?

— Ти маєш право знати, що сталося. Але я не хочу вкладати в твою голову чужі спогади, поки ти не можеш відрізнити їх від власних здогадів.

— А якщо я ніколи не згадаю?

Він помовчав.

— Тоді тобі доведеться вирішити, чи готова ти почути правду від тих, хто її пам’ятає.

— Тобто від тебе?

— І від Мірти.

Ліліс перевела погляд на подругу. Та ледь помітно кивнула, хоча в її очах усе ще жила тривога.

— Є дещо, що я не сказала, — тихо промовила Мірта. — Того вечора ти повернулася не просто спустошеною. Ти була переконана, що він тебе зрадив.

Ліліс відчула, як холод пробіг уздовж спини.

— Він зрадив мене?

— Я не знаю. Ти не дозволила мені нічого пояснити. Ти сказала, що бачила достатньо й більше ніколи не хочеш чути його імені.

— Якого імені?

Мірта відкрила рот, але не встигла відповісти.

З глибини підземелля долинув тихий тріск.

Усі троє одночасно повернули голови до стіни.

На мить нічого не сталося. Потім один із символів над кам’яною полицею спалахнув блідим світлом. За ним засвітився другий, третій — і невдовзі тонкі лінії вкрили всю стіну, утворюючи візерунок, схожий на розгалужену мережу вен.

— Що це? — прошепотіла Ліліс.

Мірта зблідла.

— Ні. Тільки не зараз…

— Що означає «не зараз»?

— Храм реагує на тебе. Раніше цього не було.

Айден наблизився до стіни й уважно оглянув символи.

— Вони активуються один за одним. Наче щось намагається відкрити…

Він не договорив.

Погляд Ліліс раптом прикував один із знаків — невеликий символ у самому центрі візерунка. Він нагадував коло, пронизане тонкою вертикальною лінією. Від нього віяло теплом, таким самим, яке вона відчувала в грудях, коли спускалася сходами.

— Ліліс, не торкайся його, — різко сказав Айден.

Але вона вже простягнула руку.

Щойно її пальці торкнулися каменю, світ навколо зник.

***

Вона стояла посеред темного коридору.

Десь неподалік потріскував вогонь. Повітря було просякнуте запахом диму, крові та розпеченого каменю. На підлозі валялися уламки, а стіни вкривали свіжі тріщини.

Ліліс опустила погляд на свої руки.

На пальцях темніла кров.

— Ти все-таки прийшла.

Голос пролунав попереду.

Вона підняла голову.

За кілька кроків від неї стояв чоловік. Його темний одяг був розірваний на плечі, а одна рука притискалася до боку. Кров просочувалася крізь тканину, стікаючи між пальцями. Він ледь тримався на ногах, але не відступав.

Ліліс не могла розгледіти його обличчя. Воно залишалося в тіні, наче сама пам’ять не хотіла показувати їй більше.

Та вона знала його.

Знала так само добре, як знала власне ім’я.

— Ти мала піти, — сказала вона.

Її голос прозвучав холодно й незнайомо.

Чоловік гірко всміхнувся.

— Я намагався тебе зупинити.

— Ти збрехав мені.

— Ні.

— Я бачила, що ти зробив!

— Ти бачила те, що тобі показали.

Ліліс здригнулася. У її руці щось блиснуло — лезо кинджала, спрямоване просто на чоловіка.

Він подивився на зброю, але не зробив жодної спроби захиститися.

— Чому ти не б’єшся? — прошепотіла вона.

— Бо не хочу піднімати на тебе руку.

— Ти думаєш, це щось змінює?

— Ні.

Він зробив обережний вдих і випростався, хоча біль змусив його на мить заплющити очі.

— Якщо ти зараз підеш, я не стану тебе зупиняти.

Ліліс відчула, як її власне серце стискається від болю. Їй хотілося відкинути кинджал, зробити крок до нього, торкнутися його обличчя й переконатися, що все це — лише жахливе непорозуміння.

Але вона не рушила з місця.

— Тоді, мабуть, нам більше нічого сказати одне одному.