Того вечора

Айден дістав кинджал і озирнувся, уважно оглядаючи стіни храму.

— Якщо я не помиляюся, десь тут має бути додатковий прохід. Стародавні храми рідко обмежуються однією залою.

— І ти вирішив сказати мені про це лише зараз?

— Я хотів зберегти інтригу.

— Ти нестерпний.

— Зате зі мною ніколи не буває нудно.

Не відповідаючи, Ліліс рушила вперед. Айден наздогнав її, і разом вони почали оглядати стіни в пошуках проходу, який міг привести їх до наступної таємниці храму. Спершу стіни здавалися суцільними. Камінь був укритий пилом і павутинням, а між плитами темніли тонкі тріщини, схожі на старі шрами. Айден повільно проводив пальцями по різьблених символах, час від часу зупиняючись біля тих, що відрізнялися від решти.

Ліліс тим часом обійшла залу з іншого боку. Вона не знала, що саме шукає, але відчувала дивне тяжіння — наче щось за стіною кликало її, ледь чутно торкаючись свідомості.

— Айдене, — покликала вона.

Він одразу підняв голову.

— Щось знайшла?

— Не знаю. — Ліліс приклала долоню до каменю. — Але мені здається, що за цією стіною щось є.

Айден підійшов ближче. Його погляд ковзнув по кам’яній кладці, затримався на долоні Ліліс, а тоді — на символі, майже непомітному під шаром пилу. Він був вирізьблений глибше за інші й нагадував око, обведене колом із тонких ліній.

На мить обличчя Айдена змінилося. Ліліс устигла помітити, як напружилася його щелепа.

— Ти знаєш, що це за знак? — запитала вона.

— Є припущення.

— І ти знову збираєшся залишити його при собі?

— Я б залюбки поділився, якби мав певність.

— Яка зручна відповідь.

— Можеш вважати це однією з моїх численних чеснот.

Ліліс закотила очі, але цього разу не стала сперечатися. Вона знову подивилася на символ. Щойно її пальці торкнулися його центру, камінь під долонею ледь помітно здригнувся.

Із глибини стіни долинув низький гул.

Ліліс різко відсмикнула руку.

— Це я зробила?

— Схоже на те, — відповів Айден, уже дістаючи кинджал. — Відійди трохи.

— Чому? Що відбувається?

— Поки що не знаю. А волію не стояти надто близько до того, що збирається прокинутися.

Він обережно провів лезом уздовж контуру символу. Камінь відгукнувся тихим скреготом, і по стіні пробігла тонка смуга блідого світла. Вона розгалужувалася, утворюючи складний візерунок, який поступово охопив усю ділянку кладки.

А потім пролунав клац.

Частина стіни повільно відійшла всередину, відкриваючи вузький прохід. Звідти повіяло холодом і запахом вогкої землі. За порогом виднілися кам’яні сходи, що спускалися в темряву.

Ліліс зазирнула всередину.

— Дуже затишно. Саме так я й уявляла місце, де можна знайти відповіді на всі запитання.

— Можу піти першим, якщо це тебе заспокоїть.

— А якщо там щось спробує тебе вбити?

Айден усміхнувся краєчком губ.

— Тоді ти матимеш нагоду сказати, що попереджала мене.

— Я радше скажу, що нарешті настала тиша.

— Боляче. А я вже почав думати, що ти до мене звикла.

Вона хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі.

З темряви долинув шепіт.

Ледь чутний, майже невловимий, він прокотився сходами й торкнувся її свідомості. Ліліс не розібрала всіх слів, та одне ім’я прозвучало напрочуд чітко.

Ліліс.

Не титул. Не образливе прізвисько. Не холодне звернення, яким користувалися ті, хто боявся її сили.

Її ім’я вимовили так, ніби той, хто ховався внизу, знав її краще за будь-кого.

Ліліс завмерла.

Айден теж почув шепіт. Усмішка зникла з його обличчя, а пальці міцніше стиснули руків'я кинджала.

— Ти це чув? — тихо запитала вона.

— Так.

— Хто там?

Він не відповів одразу. Його погляд був прикутий до темряви, але Ліліс помітила, що він дивиться не просто насторожено. У його очах промайнуло щось інше — впізнавання, змішане з тривогою.

— Айдене?

Він нарешті повернувся до неї.

— Я не знаю, хто саме там унизу, — сказав він. — Але тепер розумію, чому цей прохід був прихований.

— І чому ж?

Айден на мить затримав погляд на її обличчі.

— Тому що він відкривається не для кожного.

— А для кого?

Він перевів очі на сходи.

— Для тебе.

З темряви знову долинув шепіт. Цього разу Ліліс розчула більше.

Ти повернулася.

Її серце пропустило удар.

А потім у голові спалахнув чужий, але водночас до болю знайомий образ: ті самі сходи, тільки освітлені полум'ям; її власна рука, простягнута назад; і чоловічий голос, що лунав зовсім поруч.

«Якщо спустишся туди, назад ти вже не повернешся колишньою».

Образ зник так само раптово, як і з'явився.

Ліліс похитнулася, та цього разу втрималася на ногах. Айден миттєво опинився поруч, торкнувшись її ліктя.

— Що ти побачила?

Вона підняла на нього очі.

— Не знаю. Але я вже була тут.

Його пальці завмерли на її руці.

— Ти впевнена?

— Ні, — чесно відповіла Ліліс. — Але чомусь мені здається, що ти дуже сподівався почути саме це.

Айден відпустив її лікоть і відвів погляд.

Цього вистачило, щоб її підозри стали сильнішими.

Він знав більше, ніж казав. Можливо, значно більше.

Ліліс знову подивилася в темряву. Страх нікуди не зник, але тепер поряд із ним прокинулося інше почуття — вперте бажання дізнатися, що саме вона залишила в цьому храмі й чому його стіни пам'ятали її краще за неї саму.

— Ходімо, — сказала вона.

Айден насупився.

— Ліліс, якщо ці спогади знову почнуть повертатися…

— Тоді зупинимося. Але я не збираюся повертатися нагору лише тому, що боюся побачити правду.

Він довго дивився на неї, ніби шукав у її обличчі когось іншого — когось, кого пам'ятав і кого, можливо, боявся втратити вдруге.

— Гаразд, — нарешті промовив він. — Тільки тримайся поруч зі мною.

— Боїшся, що я загублюся?

— Боюся, що цього разу можу загубити тебе я.

Ліліс не встигла запитати, що він мав на увазі.

Айден уже ступив на першу сходинку, і темрява поглинула його постать. За мить вона рушила слідом — туди, де на неї чекало минуле, яке, схоже, зовсім не збиралося залишатися похованим. 

Сходи виявилися довшими, ніж здавалося згори. Вузький прохід поступово розширювався, а повітря ставало дедалі холоднішим і вологішим. Світло, що просочувалося з верхньої зали, швидко залишилося позаду, і тепер Айден освітлював дорогу лише невеликим вогником, який танцював над його долонею.

Ліліс ішла слідом, обережно переступаючи через нерівні сходинки. На стінах траплялися ті самі символи, що й нагорі, проте тут вони були іншими — глибшими, складнішими, ніби хтось намагався увічнити в камені не просто слова, а цілі історії.

І що далі вони спускалися, то виразніше Ліліс відчувала дивне тепло в грудях. Воно не мало нічого спільного з магією храму, яку вона відчувала раніше. Це було щось особисте. Щось знайоме.

— Ти теж це відчуваєш? — тихо запитала вона.

Айден озирнувся через плече.

— Що саме?

Ліліс на мить замислилася, намагаючись підібрати слова.

— Наче я йду не в невідоме, а повертаюся додому.

Він нічого не відповів, але його обличчя стало серйознішим.

Нарешті сходи закінчилися.

Перед ними відкрилася невелика підземна зала, кругла, з високою склепінчастою стелею. Уздовж стін стояли кам’яні полиці, заставлені потрісканими глечиками, старими книгами та скриньками. Посередині лежав вицвілий килим, а біля дальньої стіни, за маленьким столиком, горіла самотня свічка.

І поруч із нею сиділа дівчина.

На вигляд їй було близько двадцяти. Довге темне волосся спадало на плечі, а світла сукня здавалася надто чистою для цього запиленого підземелля. Вона сиділа, підібгавши під себе ноги, і щось шила, схилившись над клаптиком тканини.

Почувши кроки, дівчина підняла голову.

Голка вислизнула з її пальців.

Кілька секунд вона лише дивилася на Ліліс, наче боялася повірити власним очам. Потім повільно підвелася. Її губи затремтіли, очі наповнилися слізьми, а на обличчі розквітла така щира, беззахисна радість, що Ліліс мимоволі завмерла.

— Ні… — прошепотіла незнайомка. — Цього не може бути…

Вона зробила крок уперед, притиснувши долоні до грудей.

— Ліліс?

Коли дівчина вимовила її ім’я, у Ліліс защеміло серце.

— Ми знайомі? — обережно запитала вона.

Дівчина ніби не почула запитання. Сльози вже котилися її щоками, але вона усміхалася, не в змозі стримати радість.

— Ти жива… Ти справді повернулася!

Вона кинулася до Ліліс і міцно обійняла її, наче боялася, що та розтане в повітрі, якщо відпустити бодай на мить.

Ліліс розгублено застигла. Вона не знала, куди подіти руки, що сказати чи як реагувати на ці обійми. Проте щойно дівчина притиснулася до неї, у свідомості щось клацнуло.

Свічка біля стіни спалахнула яскравіше.

Кімната хитнулася, обриси Айдена розпливлися, а холодне повітря підземелля змінилося запахом троянд, розсипаних пелюсток і чогось солодкого, схожого на ваніль.

Ліліс заплющила очі.

І провалилася в минуле.

— Мірто, якщо ти ще раз скажеш, що мені потрібно змінити сукню, я особисто перетворю всі твої стрічки на змій!

— Ой, не драматизуй! — весело відгукнулася дівчина.

Мірта кружляла навколо Ліліс із такою швидкістю, що за нею ледве встигало око. То вона зникала за ширмою, то з'являлася біля відчиненої скрині, то раптом виникала за спиною Ліліс із новою прикрасою в руках.

— Ось! Ось це буде ідеально!

Вона приклала до темного волосся Ліліс тонку срібну шпильку з маленьким місячним каменем.

Ліліс подивилася на себе в дзеркало й усміхнулася.

— Ти казала те саме про попередні три.

— Бо вони теж були чудові! Але ця… — Мірта мрійливо зітхнула. — Ця просто створена для особливої нагоди.

— Це лише побачення.

Мірта різко обернулася до неї.

— Лише побачення? Ти збираєшся зустрітися з мисливцем, який перевернув усталені правила трьох світів, а сама називаєш це лише побаченням?

— Коли ти так кажеш, звучить, ніби я збираюся оголосити війну.

— Ну, з огляду на те, хто ти така, це теж не виключено.

Ліліс розсміялася, а Мірта задоволено плеснула в долоні.

— Ось! Саме такою ти й маєш бути сьогодні. Щасливою. Закоханою. Трохи загадковою. І бажано не такою, що може спопелити когось одним поглядом.

— Я не спопеляю людей одним поглядом.

Мірта красномовно підняла брову.

— Ти спопелила одного демона за те, що він назвав твоє волосся неохайним.

— Він мав рацію лише наполовину.

— Ліліс!

Обидві знову засміялися.

Ліліс сиділа перед великим дзеркалом, дозволяючи Мірті поправляти складки сукні й перебирати прикраси. Її обличчя було незвично м'яким, а в очах світилася та сама мрійливість, яку Мірта помічала щоразу, коли розмова заходила про нього.

Про мисливця.

Про чоловіка, через якого Ліліс, здавалося, була готова поставити під сумнів усе, у що вірила протягом тисячоліть.

— Ти справді впевнена, що хочеш цього? — раптом запитала Мірта.

Її голос став тихішим. Вона опустила руки й уважно подивилася на подругу через дзеркало.

— Я маю на увазі… ти впевнена, що тобі варто підніматися на Землю заради побачення? Та ще й із мисливцем?

Ліліс перестала усміхатися лише на мить. Потім повернула голову й подивилася на Мірту так, ніби відповідь була очевидною.

— А чому ні?

— Тому що він мисливець, Ліліс. І не просто мисливець. Він убиває істот, яких інші воліють не помічати, а його діяльність уже привернула увагу тих, кому краще було б залишатися в невіданні. Ти ж розумієш, що він загрожує не лише демонам, а й порядку, за яким усі три світи існували тисячоліттями?

— Ні, Мірто. Він загрожує не порядку. Він загрожує звичці називати безлад порядком.

Мірта завмерла.

Ліліс підвелася й підійшла до вікна. За ним розкинулося місто, залите вечірнім світлом. Вона дивилася вдалечінь, але усмішка на її обличчі ставала дедалі мрійливішою.

— Він убиває лише тих демонів, які порушують закони трьох світів. Тих, хто переходить межі, втручається в чужі долі, полює на невинних і вважає, що їхня природа дає їм право робити все, що заманеться.

— Але ж саме ти маєш судити їх, — тихо нагадала Мірта.

— Так. І я суджу. Проте скільки разів ти чула, як я поверталася після чергового засідання й казала, що справедливість знову програла чиїмось домовленостям? — Ліліс повернулася до неї. — Скільки разів порушник уникав покарання лише тому, що його світ вирішував не втручатися?

Мірта опустила погляд.

Вона знала відповідь.

Надто добре знала.

— Раніше кожен світ сам вирішував, що робити зі своїми порушниками, — продовжила Ліліс. — Небеса карали своїх, Пекло — своїх, а люди навіть не завжди здогадувалися, що стають жертвами чужих ігор. Якщо злочинець переходив межу й опинявся на чужій території, усі починали сперечатися, хто має право його судити. І поки вони сперечалися, він устигав утекти або знайти нову жертву.

Вона зітхнула й схрестила руки на грудях.

— А тепер з'явився хтось, кому байдуже до цих суперечок. Він бачить порушення — і діє. Не питає, до якого світу належить винний. Не схиляється перед титулами. Не дозволяє старим угодам виправдовувати нові злочини.

— Ти говориш про нього так, ніби він уже змінив світ.

— Можливо, він лише почав.

Ліліс усміхнулася й торкнулася місячного каменя на шпильці.

— Розумієш, Мірто? Він робить те, що я намагаюся робити вже стільки часу. Він не забирає в мене роботу. Навпаки — допомагає мені виконувати її.

— Убиваючи демонів?

— Караючи тих, хто заслужив на покарання. Хіба це не те, чого ми прагнули?

Мірта замовкла. Її погляд пом'якшав, і за мить на обличчі знову з'явилася усмішка.

— Ти закохалася.

— Я не казала цього.

— Тобі й не потрібно. У тебе такий вигляд, ніби він подарував тобі всі зорі на небі.

— Він подарував мені одну квітку.

— Одна квітка! — Мірта театрально притиснула долоню до серця. — Це ще гірше. Ти пропала.

Ліліс засміялася й кинула в неї маленьку подушку. Мірта спритно ухилилася, підхопила з ліжка іншу сукню й закружляла кімнатою, наспівуючи без слів якусь вигадану мелодію.

— Уявляєш, що буде, коли ми нарешті наведемо лад між трьома світами? — промовила вона, підбігаючи до Ліліс із новою стрічкою. — Небеса перестануть удавати, що їхні помилки — це священна воля. Пекло більше не зможе ховати жорстокість за давніми законами. А люди…

Вона замріяно підняла очі до стелі.

— Люди нарешті перестануть опинятися між силами, яких навіть не розуміють.

— Ти забула додати, що тоді тобі не доведеться щоразу переховувати мене від розлючених посланців Пекла, — зауважила Ліліс.

— О, це буде моя найулюбленіша частина!

Мірта підбігла до неї й закріпила стрічку у волоссі.

— Уяви собі, Ліліс. Три світи. Тисячі років сварок, помсти, образ і безглуздих правил. І все тому, що ніхто не наважився сказати: «Досить. Якщо ти порушив закон — відповідай за нього».

Вона обійшла Ліліс, оцінюючи результат, і задоволено кивнула.

— А тепер з'являєшся ти. І він. І все нарешті починає змінюватися.

Ліліс подивилася на своє відображення. На мить у її очах промайнуло щось серйозне — рішучість, змішана з тривогою.

— Я хочу вірити, що це можливо.

Мірта лагідно поклала руки їй на плечі.

— Тоді вір. А сьогодні просто йди на побачення. Світові війни зачекають до завтра.

Ліліс розсміялася й накрила долонею руку подруги.

Вони були щасливі.

Тоді Ліліс ще вірила, що зможе змінити старий порядок. Що сила може служити справедливості, а не страху. Що одного дня три світи перестануть тягнути кожен у свій бік і навчаться жити за спільними законами.

І тоді вона ще не знала, якою ціною їй доведеться заплатити за цю віру.

— Ліліс?

Чийсь голос прорізав видіння.

Вона різко вдихнула й розплющила очі.

Підземна зала повернулася на своє місце. Перед нею стояла та сама дівчина, яка щойно плакала від радості, побачивши її. Тільки тепер Ліліс дивилася на неї інакше.

— Мірта… — прошепотіла вона.

Дівчина здригнулася, почувши власне ім’я з її вуст. Її очі знову наповнилися слізьми.

— Ти згадала мене?

Ліліс не змогла відповісти одразу. Вона простягнула руку й обережно торкнулася Міртиної щоки, ніби перевіряючи, чи та справді існує.

— Я бачила тебе, — нарешті промовила вона. — Ми були разом. Ти допомагала мені зібратися на побачення…

Мірта притиснула її долоню до своєї щоки й засміялася крізь сльози.

— Ти пам'ятаєш!

— Не все. Лише уривки.

— Це вже більше, ніж нічого.

Вона знову обійняла Ліліс, цього разу ніжніше, а тоді відсторонилася й уважно зазирнула їй в очі.

— А він? — тихо запитала Мірта.

Ліліс насупилася.

— Хто?

— Мисливець. Той, заради якого ти збиралася на побачення.

У грудях Ліліс щось стиснулося. Перед внутрішнім зором майнула тінь чоловічої постаті, але обличчя залишилося розмитим.

— Я не пам'ятаю його імені, — зізналася вона. — Лише те, що вірила в нього.

Мірта на мить застигла. Її погляд ковзнув до Айдена, який увесь цей час мовчки спостерігав за ними.

І в її очах промайнуло впізнавання.

Не таке, як тоді, коли вона побачила Ліліс.

Це було впізнавання, змішане зі страхом.

— Ох, — ледь чутно видихнула вона.

Айден зробив крок уперед.

— Ти знаєш, хто я?

Мірта не відповіла. Вона дивилася на нього так, ніби перед нею раптом постав привид із минулого.

А потім знову перевела погляд на Ліліс.

— Скажи мені одну річ, — прошепотіла вона. — Ти пам'ятаєш, чому так і не пішла на те побачення?

Ліліс відчула, як холод повільно розтікається її тілом.

— Ні. Чому?

Мірта заплющила очі, і по її щоці скотилася ще одна сльоза.

— Тому що того вечора хтось вирішив, що ваші почуття небезпечніші за будь-яку війну між трьома світами.