Кава зі смаком таємниць

Ліліс сиділа на дивані, нервово перебираючи телефон у руках. Її пальці тремтіли, а серце билося так сильно, що вона боялася: його стукіт буде чути на всю кімнату.

На екрані світився напис: Айден.

Номер, залишений на столі в суді, тепер здавався їй чимось на кшталт ключа, яким вона не наважувалася скористатися.

— Це просто дзвінок, — сказала вона собі, але голос у її голові здався чужим і далеким.

Минуло кілька днів після їхньої зустрічі в суді. Ліліс намагалася переконати себе, що може забути про все це: про дивного хлопця, дивну ситуацію і ще дивніше відчуття, що їхнє знайомство означало набагато більше, ніж просто випадковість.

Але що більше вона намагалася уникати цього, то сильніше її тягнуло до відповідей.

Вона глибоко вдихнула, подивилася на екран і натиснула кнопку виклику.

Гудок. Потім ще один.

Її пальці нервово стискали край телефона.

— Ліліс, — його голос пролунав у слухавці впевнено й трохи зухвало. — Я вже почав хвилюватися.

— Що? — Вона розгубилася, не очікуючи такої реакції.

— Ти дуже затрималася з дзвінком. Я вже почав думати, що доведеться знову шукати привід з’явитися у твоєму кабінеті, — його тон звучав легко, але дражливо.

— Я… Я просто… — Вона прокашлялася, намагаючись повернути собі контроль. — Хочу зустрітися.

— Нарешті! — У його голосі з’явилися нотки тріумфу. — Скажи, коли і де.

— У найближчому кафе, години через дві, — відповіла вона, намагаючись звучати впевнено.

— Домовилися. Але попереджаю: відповіді, які ти хочеш почути, можуть тобі не сподобатися.

Вона зітхнула, але промовчала.

— Тоді до зустрічі, Ліліс, — додав він, і виклик завершився.

Вона поклала телефон на стіл, глибоко вдихнула й обвела поглядом кімнату.

Її життя досі було чітко структурованим: закони, правила, суд. А тепер вона, здавалося, поринула у щось, що жодним чином не вписувалося в її картину світу.

Через дві години Ліліс зайшла до кафе.

Айден уже чекав на неї. Він тримав у руці чашку кави, а його очі ледь помітно усміхалися, коли він побачив її.

— Я думав, ти передумаєш, — сказав він, вказуючи на стілець навпроти.

— Не дочекаєшся, — відповіла Ліліс, сідаючи й схрещуючи руки на грудях.

— О, мені подобається цей твій бойовий настрій, — усміхнувся він і нахилився ближче. — Отже, готова поринути в незвідане?

— Почни говорити, — відповіла вона, намагаючись зберегти зосередженість.

Айден зробив ковток кави, і його погляд став серйознішим.

— Річ у тім, що я маю лише частину картини. Але є місце, де ти можеш знайти відповіді. Та спершу ти маєш зрозуміти одне: це небезпечно.

Вона скептично підняла брову.

— О, чудово! — промовила Ліліс із сарказмом. — То мені треба два роки тренуватися, щоб там побитися з демонами?

— Ліліс, я знаю, як це звучить. Але я знаю, що ти хочеш усе згадати. Що тобі потрібна правда. Я піду з тобою, тож про безпеку можеш не переживати.

— Чому ти такий добрий до мене? Тільки тому, що я відпустила тебе? — Ліліс мучили докори сумління. Чи не була це якась пастка? Чи могла вона взагалі йому довіряти?

— Скажу лише те, що ти опинилася в такій ситуації через мене. І ще те, що ти не вперше врятувала мене в тому залі суду, — промовив він із ледь помітним смутком, ніби звинувачував себе в чомусь.

— Гаразд. Ти, звичайно, достобіса дивний, але мені хочеться тобі вірити. І де ж це місце?

Вона була впевнена, що її інтуїція ще жодного разу не підводила. Це було щось на кшталт надприродної здібності, яку вона мала, скільки себе пам’ятала. Ніхто не міг її обдурити.

— Старий храм за межами міста. Він залишився недоторканим ще з тих часів, коли все це було для тебе реальністю. Саме там вони сховали твій скіпетр. Наскільки мені відомо, коли ти його віднайдеш, прокляття, яке блокує твою пам’ять, поступово розвіється.

Ліліс насупилася.

Прокляття, скіпетр… Про що він узагалі говорить? Може, він справді хворий?!

— Мені здається, чи ти подумала про те, що я ненормальний? — промовив Айден із самовдоволеною усмішкою, ніби знав, що на всі сто відсотків має рацію.

— Агов, ти що, думки вмієш читати?! — настільки голосно вигукнула вона, що все кафе обернулося, аби дізнатися, що ж тут відбувається.

— Це було б цікаво, — сказав Айден, розреготавшись. — Бачила б ти своє обличчя! Нічого смішнішого в житті не бачив. Ні, не вмію. Якби вмів, можливо, уже розбагатів би, та й усе складалося б зовсім інакше.

Останні слова він промовив уже не з такою радістю.

— І як ти дізнався про це місце? — запитала Ліліс.

Сам факт того, що всі її думки були зайняті саме ним, лякав її. Тож вона вирішила взагалі ні про що не думати.

— Скажімо так, я багато досліджував, — він трохи усміхнувся. — Я знав, що колись зустріну тебе.

Вона на мить застигла, намагаючись зрозуміти, чи він жартує.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — Айден нахилився ближче. — Ліліс, я знаю, що тобі складно мені довіряти, але… це твій шанс.

Вона мовчки дивилася на нього, відчуваючи, як у ній борються цікавість і страх.

— Я подумаю, — коротко відповіла вона, підводячись.

— Я й не сумнівався, — сказав він, знову зухвало всміхаючись. — Але не барися, бо час, на жаль, не наш союзник.

Ліліс вийшла з кафе, але не встигла відійти далеко, як зупинилася.

Холодне осіннє повітря освіжило її розбурхані думки, і вперше за довгий час вона відчула рішучість.

«Досить вагатися», — подумала вона.

Ці сни, дивні відчуття, що її життя належить не лише їй, ставали нестерпними. Айден був загадкою, але водночас здавався єдиною людиною, здатною допомогти їй знайти відповіді.

Вона швидко повернулася до кафе.

Айден, який уже підвівся зі свого місця, зупинився, побачивши її повернення.

— Не могла дочекатися? — усміхнувся він, ледь схиливши голову.