Душа пам'ятає

Вже другий день, як Ліліс не наважувалась вийти з дому, її лякав той факт, що все , що вона бачила раніше - не було просто плодом її уяви… вони існують і вони небезпечні. Підійшовши до шафки на кухні – вона зрозуміла – їжа скінчилась, отже потрібно вийти в світ.

    На годиннику була майже восьма вечора. Надворі вже сутеніло, і темрява поволі поглинала вулиці, ховаючи їхні закутки в густих тінях. Ліліс було страшно виходити самій, проте голод виявився сильнішим за страх. Трохи повагавшись, вона все ж вирішила швиденько збігати до найближчого магазину — купити щось поїсти й одразу повернутися додому.

Вулиця зустріла її неприродною тишею. Жодного перехожого, жодного звуку автомобіля — лише глухий стукіт її власних кроків, що відлунював між будинками. Ліліс намагалася переконати себе, що нічого дивного в цьому немає. Можливо, вона просто надто себе накручує. Після всього, що сталося останнім часом, не дивно, що уява малювала небезпеку там, де її могло й не бути.

Та щойно вона звернула на вузьку вуличку, її охопило дивне відчуття. Наче хтось спостерігав за нею. Не просто дивився, а невідривно стежив за кожним її рухом, ховаючись десь у темряві.

Ліліс мимоволі озирнулася, але позаду нікого не було. Лише порожня дорога й темні вікна будинків.

Вона прискорила крок.

Відчуття чужої присутності не зникало. Навпаки — здавалося, що воно наближається. Серце забилося швидше, а пальці міцніше стиснули ремінець сумки. Вона вже подумувала розвернутися й бігти назад, коли раптом щось із неймовірною силою вдарило її в спину.

Ліліс навіть не встигла скрикнути. Її тіло відкинуло вперед, а за мить вона з глухим ударом врізалася в стіну будинку. Біль пронизав спину, перехопивши подих. На кілька секунд світ перед очима розплився, а в голові задзвеніло.

Насилу втримавшись на ногах, вона сперлася долонею об холодну цеглу й спробувала вдихнути. Що це, в біса, було?

Повільно піднявши голову, Ліліс завмерла.

Перед нею стояло щось, що важко було назвати людиною. Його масивна постать нагадувала химерне поєднання буйвола й чоловіка: широкі плечі, неприродно грубі риси, темна шкіра, натягнута на м’язистому тілі, і щось звіряче в самій його поставі. Він нависав над нею, затуляючи собою частину тьмяного вуличного світла.

Ліліс відчула, як кров холоне в жилах. Вона хотіла відступити, але спина впиралася в стіну, а ноги, здавалося, відмовлялися слухатися.

Істота нахилила голову, розглядаючи її з дивною цікавістю. На його обличчі повільно розтягнулася усмішка, від якої Ліліс захотілося заплющити очі й удавати, що цього всього не існує.

— Ну, привіт, Юстиціє, — промовив він хрипким голосом, наче вони були давніми знайомими.

Ліліс розгублено кліпнула.

Юстиція?

Вона ніколи не чула, щоб її так називали. Це ім’я не мало до неї жодного стосунку — принаймні, наскільки їй було відомо. Можливо, чудовисько переплутало її з кимось іншим? Але тоді чому воно напало на неї так, ніби саме її й шукало?

Вона спробувала щось сказати, та слова застрягли в горлі. Залишалося тільки дивитися на незнайомця, відчайдушно намагаючись збагнути, що відбувається.

А істота й далі усміхалася, ніби знала про неї щось таке, чого сама Ліліс іще не знала.                               

— Ми довго не могли тебе знайти, — протягнув він, не зводячи з Ліліс погляду. — Але щойно він вийшов на твій слід… Усе стало зрозуміло.

Чудовисько повільно схилило голову набік, ніби оцінюючи її реакцію. У його голосі вчувалася дивна втіха, наче сама думка про те, що він нарешті знайшов її, приносила йому задоволення.

— Треба визнати, тебе непогано сховали, — продовжив він із кривою усмішкою. — Та, як бачиш, не настільки добре, щоб ми не змогли тебе відшукати.

Він зробив крок уперед, і Ліліс мимоволі сильніше притиснулася спиною до холодної стіни. Від його масивної постаті віяло загрозою, а в очах причаїлося щось таке, від чого хотілося негайно втекти. Проте вона не могла навіть поворухнутися.

— Що ж, — промовив він, розтягуючи слова, — нарешті ми з тобою поговоримо. На рівних.

Останні слова прозвучали майже ласкаво, але в цій удаваній привітності ховалося щось набагато страшніше за відверту погрозу.

Ліліс не розуміла ані того, хто такий він, ані того, звідки це створіння знає про неї. Та найбільше її лякало те, що незнайомець говорив так, наче їхня зустріч була лише питанням часу.

Наче він чекав на неї вже дуже давно.                                                                                                            

Щойно він зробив крок у її бік, усе сталося настільки швидко, що Ліліс навіть не встигла збагнути, що саме відбувається.

Темна тінь блискавично промайнула збоку й з оглушливим гуркотом збила чудовисько з ніг. Його масивне тіло відкинуло вбік, і за мить воно вже лежало на бруківці, здіймаючи хмару пилу.

Ліліс завмерла, широко розплющивши очі. Ще секунду тому істота нависала над нею, готова зробити наступний крок, а тепер хтось притискав її до землі.

Вона не встигла розгледіти нападника. Усе, що побачила, — стрімкий рух, розмитий силует і темряву, яка на мить наче ожила.

— Що за… — прохрипіло чудовисько, намагаючись підвестися.

Та невідомий не дав йому такої можливості.

Ліліс затамувала подих. Страх нікуди не зник — він лише змінився на щось інше, гостре й незрозуміле. Вона досі не знала, хто напав на неї, і не могла бути певна, чи сталося це заради її порятунку.

Але вперше за весь цей час чудовисько більше не дивилося на неї.

Тепер його увага була прикута до того, хто стояв між ними.

На мить усе навколо ніби завмерло. Вона встигла піймати на собі погляд Айдена та тяжке дихання демона, який намагався завдати смертельного удару, але схоже, що у Айдена усе було під контролем

Ліліс забула, як дихати. Серце болісно стислося, а під шкірою прокотилася хвиля тепла, настільки сильна, що вона мимоволі притиснула руку до грудей. Це було не просто хвилювання. Не страх. Щось набагато глибше, незрозуміле й до болю знайоме.