Справа Айдена Харта

                                                                             Розділ 1

Ліліс сиділа за великим дерев’яним столом, що виблискував від ідеального полірування. Сьогодні був один із тих днів, коли все мало пройти бездоганно. Вона вже перевірила всі документи, а її рішучість і незмінна впевненість у собі не залишали жодних сумнівів у тому, що справедливість буде встановлена. Як суддя, вона мала працювати за правилами, але іноді, коли її погляд зупинявся на обвинувачених, щось усередині підказувало їй, чи говорять вони правду.

І ось перед нею з’явилася нова справа, на відеозаписі з камер спостереження до якої було зафіксовано чоловіка, що знищив «демона», як стверджував обвинувачений.

Ліліс схилилася до монітора, уважно переглядаючи запис. Усе виглядало нормально, але було одне «але»… Це не могло бути випадковістю. На відео вона побачила щось таке, чого не повинно було бути.

Демон.

Невже тільки вона його бачить? Але чому інші цього не помічають?

Попри свою спостережливість, вона знала: якщо ніхто інший цього не бачить, то, можливо, він, як і багато інших, лише привид. Та в глибині душі Ліліс відчувала: ця справа не буде такою ж звичайною, як усі інші.

— Айден Харт, — прочитала вона його ім’я в документах і здивовано підняла погляд.

У залі суду було шумно. Літо в місті приносило спеку, а разом із нею — відчуття важкості в повітрі. Усі сиділи в очікуванні, коли через великі двері вийшов обвинувачений.

Чоловік середнього зросту з темним волоссям і проникливими сірими очима. Його погляд зустрівся з її, і Ліліс на мить відчула, як щось незрозуміле пробігло по її нервах. Щось дивне й знайоме водночас, але вона не могла зрозуміти чому.

Айден не був схожий на звичайного злочинця. У його очах відбивався біль, що виходив далеко за межі звичайних людських переживань. Здавалося, він навіть не здивувався, коли побачив її погляд. Його увага до неї була майже відчутною, наче він теж щось відчував, але не мав наміру розкривати цього.

Ліліс усвідомила, що її серце раптово почало битися швидше. Це було не від страху чи хвилювання, а від невідомого збудження, яке вона не могла ігнорувати.

— Що це за відчуття? — прошепотіла вона сама до себе.

Її внутрішній голос підказував: він не той, за кого себе видає.

— Обвинувачений, будь ласка, поясніть свою версію подій, — сказала вона, намагаючись звучати холодно й професійно, хоча серце в грудях билося майже на повну силу.

Айден стояв перед нею. Його погляд був спокійним, але губи трохи стискалися, немов він хотів сказати більше, та з якихось причин стримував себе.

— Я вбив демона. Він вселився в людину. Це був мій єдиний вибір, — його голос звучав глибоко й рівно. Проте було щось у його тоні, що викликало в Ліліс ще більше запитань.

Вона нахилилася вперед, не відриваючи від нього погляду.

— І чому ви вважаєте, що це був демон? — запитала вона, відчуваючи, як думки знову метаються в пошуках відповідей, що вислизали від неї. Після перегляду відео запитань залишилося дуже багато.

Він подивився на неї кілька секунд, а потім промовив:

— Тому що я це бачив. Я бачив, що це не людина.

Ліліс завмерла. Її серце на мить стало важким, ніби вона відчула на собі невидимий погляд, якесь невидиме торкання з того боку, яке ставало дедалі відчутнішим із кожним його словом.

Їй стало очевидно: цей чоловік не був просто випадковим свідком. У нього була та сама здатність бачити те, чого не могли інші. Але чому він усе це робить?

Вона вже багато років ігнорувала моменти, які не могла пояснити, думаючи, що їй усе привиділося. Так, щоразу.

Це була лише перша зустріч, і Ліліс відчувала, що ці запитання ще довго не даватимуть їй спокою. Протягом наступних кількох днів, а може, й тижнів, вона зануриться в загадки цього чоловіка і, можливо, у таємниці власного минулого, яке не давало їй спокою, нагадуючи про себе абсолютно щоночі.

Ліліс сиділа, намагаючись приховати внутрішню напругу, хоча серце все ще бурхливо билося. Вона уважно дивилася на Айдена. Його слова все ще лунали в її голові, наче мали глибше значення, ніж здавалося на перший погляд.

Ті, хто не бачив демонів, не могли їх відчути, і ніхто з присутніх у залі не звертав на це уваги. Проте Ліліс не могла змусити себе повірити, що його слова — просто вигадка.

— Ви хочете сказати, що бачите те, чого не можуть бачити інші? — запитала вона. Її голос був спокійним, але всередині вже розпочалася буря.

Айден мовчав кілька секунд. Його погляд залишався незворушним, але Ліліс помітила, як його пальці стискаються навколо ланцюжка на шиї. Це було не просто хвилювання — це була ознака того, що він щось приховує.

— Не хочу нічого доводити. Але так, я бачу. Я бачив його, — твердо промовив він.

Ліліс не могла відвести погляду від нього. Здавалося, він збирався сказати ще щось важливе, але не наважувався.

Її уява вже працювала на повну, і вона не могла не згадати дивне відчуття, яке виникло, коли їхні погляди перетнулися. Він точно знав, що вона не така, як інші, а його слова ніби торкнулися якихось глибинних спогадів.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись не видати своїх емоцій. І хоча її очі не відривалися від нього, внутрішній голос шепотів:

Ти відчуваєш це, так? Ти повинна знати про нього більше. Це не випадковість.

Айден нарешті зробив крок уперед, неначе відчувши її сумніви.

— Я можу розповісти вам більше, але… це не звичайна справа. І те, що ви бачите, — не те, що вам можуть показати інші, — його голос став тихішим і серйознішим.

Ліліс на мить замовкла. Щось у його словах змусило її припустити, що він, можливо, знає більше, ніж мав би знати. Вона відчула спокусу дізнатися, що насправді приховує цей чоловік.

— Я хочу почути вашу історію, Айдене. Але ви маєте розуміти, що в будь-якому разі суддя мусить дотримуватися законів.

Вона не могла дозволити собі відступити, адже її роль тут була суворою, і вона мала підтримувати порядок. Однак інтуїція не давала їй спокою.