11

Тарун неспішно йшла коридором, її накидка ковзала за нею, немов продовження тіла, обіймаючи морок. Тиша в палаці була оманливою, але шепіт завжди знаходив шлях. Вона вловила уривок розмови. 

— Вона засвітилася… Але я мовчатиму, Тарун не повинна знати, — голос Комбара звучав приглушено, майже боязко. 

Її кров застигла. Вогонь люті спалахнув, а тіні навколо немов ожили, збуджені її гнівом. Вона ступила за ріг. 

Комбар і його співрозмовник здригнулися. Її зіниці розширилися, поглинаючи світло, а в повітрі завирувало щось невидиме, важке, смертоносне. 

— Не повинна знати? — її голос просочувався крізь тканину реальності, глибокий, як лунка порожнеча. 

Темрява сплелася довкола Комбара, і він захлинувся власним подихом. Його тіло смикнулося, пальці вп’ялися в горло, намагаючись вдихнути. Тіні сміялися—шепотіли, розтікалися зміїними язиками, обвиваючи його горло, руки, нутрощі. Його очі лізли з орбіт, рот розкрився в безгучному воланні. 

Його співрозмовник завмер, перетворившись на безмовного свідка жаху. 

А Тарун стояла нерухомо, слухаючи, як б’ється його серце, як рветься дихання, як темрява п’є страх. 

І все було майже… милосердно. 

— Як її звати? — її голос ковзнув темрявою, мов шовковий зашморг, що сам собою затягувався навколо горла Комбара. 

Тіні сплелися тугіше, змушуючи його очі викотитися з орбіт. Він рвонувся, пальці вчепилися в власну шию, марно намагаючись позбутися невидимого задухи. Повітря стало липким, наче темрява проникла в його легені, розтікаючись густим отруйним димом. 

На мить усе завмерло. 

Комбар задихано хапнув ротом повітря, його тіло судомно здригнулося. Його груди різко здіймалися й опускалися, наче він виплив із глибокої води, вириваючись із обіймів смерті. 

— Єріка, — його голос був хрипким, ламким, як у людини, що щойно повернулася з того світу. 

Та Тарун знала: цього було замало. 

В її очах загорівся вогонь примарного задоволення, а тіні навколо заворушилися з новою силою, наче хижі істоти, що тільки зачекалися сигналу. 

Комбар не мав так легко відбутися. 

Морок потягнувся до нього, охоплюючи його руки, заповзаючи під шкіру. Щось темне, майже відчутне, зашипіло в його вухах, навіюючи безглузді, жахливі думки. Його пальці почали вивертатися в неприродних напрямках, наче лялька в руках роздратованого майстра. Його рот роззявився в безмовному крику, але звуку не було. 

Темрява не просто душила його. Вона гралася. 

Тарун повільно схилила голову, вивчаючи кожен спазм болю на його обличчі. 

— Тепер, — її голос майже ніжно торкнувся простору між ними, — розкажи мені про неї. 

Комбар захлинався власним жахом. 

Наступного дня сіре небо опустилося низько над землею, ніби саме повітря втомилося дихати. Мертве тіло Єріки знайшли поблизу старого лісу, на межі між палацовими володіннями і землями, що здавна вважалися проклятими. 

Дівчина лежала на спині, розпростерта в неприродній позі, її очі були широко відкриті, застиглі у виразі жаху, що пронизував до кісток. Шкіра на обличчі була посіріла, на шиї — сліди, які не могли належати жодній тварині. Рани були акуратні, майже ритуальні. Наче сама темрява злизала з неї життя, не лишивши ані краплі крові. 

Місцеві не наважувалися навіть наблизитися — не через страх перед владою, а через щось інше. Глибше. Відчуття, що смерть дівчини пробудила щось давнє й мовчазне, щось, що ніколи не мало прокидатися. 

Та офіційна версія була суха, мов пергамент:
«Загибель внаслідок нападу хижих звірів. Справу закрито.» 

— Яких звірів? — шепотіли в селі. — Тут із роду віку навіть вовк не показувався. 

Тарун сиділа у своїй залі, де лампи не горіли, бо світло не мало сили там, де панувала вона. Її долоня неквапно ковзала по карті палацу, ніби шукала тріщини, через які ще могла витекти зрада. 

Вона знала: смерть Єріки — це не помста. Це був сигнал. Для тих, хто ще сумнівався. Для тих, хто все ще вірив, що можна зберегти таємниці у її палаці. 

Тарун дивилася у темряву, що жила в кутах кімнати, і її губи ледь помітно зігнулися. 

— Одна засвітилася…
— І тепер світиться тиша, — прошепотіла вона. 

Шепіт темряви знову став слухняним. 




Комбара звільнили. 

Офіційно — «у зв’язку з вичерпаністю потреби». Неофіційно ж усі розуміли: після тієї ночі він більше не міг служити своїй володарці. І хоча лишився живим, це виживання мало зовсім іншу ціну.
Його обличчя змінилося — очі стали глибшими, завжди настороженими, мов у істоти, що більше не відчуває безпеки ніде, навіть у власному тілі. Його мова стала ламаною, рвана, як подих у задусі. Він заїкався — не від народження, а від Тарун.
Вона відкрила в ньому темряву — не зовнішню, а ту, що спить у кожному, захована під шарами обов'язку, честі, страху. Вона розірвала йому завісу, за яку не слід було зазирати. І тепер, навіть удень, він здригався від тіні, що раптом падала на підлогу, або тремтів, коли двері лишались прочиненими вночі.
Темрява більше не була просто відсутністю світла.
Вона стала живою.
Вона підходила до нього з кутків кімнати, обіймала плечі, нашіптувала беззвучні спогади про ті хвилини, коли його тіло вже майже здалося, коли його свідомість плавилась під тиском її волі. Він міг би поклястися: іноді вона дивилася на нього. Темрява. Дивилася з-під ліжка. Із зачиненої шафи. З-за його власних повік.
Перші ночі після звільнення стали для нього новим полем бою. Він боявся заплющити очі. Боявся, що, зробивши це, опиниться знову там — де шепоче морок, де власне дихання стає в’язким, а страх — рідним.
Він спав уривками, в одязі, з лампами, що горіли до ранку. Але навіть яскраве світло не допомагало: темрява ховалася всередині нього самого.
Комбар більше не сміявся.
Він більше не брехав.
І щоночі шепотів пошерхлими вустами одне слово — не молитву, не ім’я.
Він шепотів:
— Пробач…