10

Люциус стояв у темряві, дихаючи важко, уривчасто. Повітря навколо здавалося густішим, воно пручалося, не пускало його далі.

Він витягнув руку вперед, спробував торкнутися тонкої межі між світами – тієї невагомої завіси, що завжди підкорялася йому. Але цього разу вона залишалася непорушною.

Він знову зробив крок.

І ще один.

Порожнеча.

Його тіло напружилося. Рухи стали різкими, майже роздратованими. Він знову спробував. І знову.

Його погляд потемнів.

"Що за…"

Щось було не так.

Раніше він міг пройти будь-куди – між світами, між тінями, крізь саму тканину буття. Але зараз…

Зараз він був замкнений.

Немов смертний.

Немов безсилий.

Люциус зціпив зуби.

Він спробував знову.

Зосередився. Відчув, як у грудях з’явилося те старе, звичне відчуття – коли він розчинявся між просторами, коли міг пройти крізь саму реальність, мов крізь розчинені двері.

Але цього разу…

Нічого.

Чорна стіна перед ним залишалася непрохідною.

Щось всередині нього здригнулося.

Він не міг дістатися до Лізи.

Не міг пройти до неї.

Не міг.

Його пальці стиснулися в кулаки, а погляд спалахнув гнівом.

— Що це за жарт?!

Його голос рознісся ніччю, але ніхто не відповів.

Тиша.

Лише порожнеча.

Він зробив крок назад, потім ще один, розвернувся, вдихнув повітря, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

І тоді це вдарило його.

Разом з ім’ям він віддав Тамарі свою силу.

Його зіниці звузилися.

Він застиг, немов від цього усвідомлення все навколо втратило сенс.

Його власна магія. Його влада.

Його сутність.

Вона більше не належала йому.

Він віддав усе їй.

Люциус повільно провів язиком по зубах, намагаючись приборкати хвилю люті, що наростала всередині.

Тамара.

Ти.

Віддала б мені її назад – або ж…

Його кулаки тремтіли від напруги. Його серце, яке вже давно не билося, раптом спалахнуло глухим болем.

Його темрява більше не корилася йому.

Він був…

Нічим.

Він зробив ще один крок уперед, але зупинився.

Ні.

Так просто він цього не залишить.

Якщо він більше не міг торкнутися своєї сили…

Він знайде інший спосіб повернути її.

А Тамара…

Вона ще пошкодує.

Він стояв, не рухаючись, вдивляючись у темряву. Його груди важко здіймалися, а пальці стискали волосся, ніби намагаючись вирвати разом із ним і ту думку, яка нестерпним болем пронизала його розум.

Ліза.

Його Ліза.

Вона сказала йому, що вагітна.

І тепер він… зник.

Його руки тремтіли, його дихання збилося. Вона чекала на нього. Вона довірилася йому. А тепер…

Що вона подумає?

Він знав відповідь.

Вона вирішить, що він її покинув.

У найважчий період її життя.

Ця думка змусила його серце – мертве, холодне – стиснутися від гніву та відчаю.

Він не міг цього допустити.

Він знову кинувся вперед, знову спробував прорватися крізь кордон світів, але невидима стіна залишалася нездоланною.

Його більше не було в її світі.

Він більше не міг бути поруч.

Він не міг захистити її.

Не міг почути її голос, відчути її тепло, відкинути її страхи.

Його нігті впилися в долоні.

Якщо він не знайде спосіб повернути свою силу…

Ліза так і залишиться одна.

Він не міг дозволити, щоб вона думала, що він її зрадив.

Не міг допустити, щоб вона плакала, шукаючи його там, де його більше немає.

Він повернеться.

Будь-якою ціною.

Навіть якщо для цього йому доведеться змусити саму смерть відступити.

Полювання Тарун

Тарун прокинулася ще до світанку. У кімнаті було темно, лише тонкі промені світла ковзали по мармуру підлоги, відбиваючись у золотих візерунках на її постелі.

Вона повільно підняла руку, ковзнула пальцями по золотому ланцюжку на шиї. Його холодний метал здавався майже пульсуючим – як нагадування, як знак.

В її голові лунав голос Люциуса:

"У найближчі три тижні дівчина опанує свою силу. Вона літатиме. Саме за крилами ти її впізнаєш."

Вона перечитала це повідомлення ще раз. І ще.

Люциус.

Він завжди був обережним гравцем. Але цього разу він діяв тонко, хитро, змушуючи її рухатися в потрібному йому напрямку.

Вона це відчувала.

Але відчувала й інше.

Загрозу.

Справжню загрозу.

Від того вечора, коли він уперше заговорив про її смерть, ця думка не давала їй спокою.

Їй не було притаманно боятися. Вона бачила смерть, відчувала її холодні пальці, що торкалися її шкіри, заглядала їй у вічі без страху.

Але ця невідома дівчина…

Від неї пахло чимось іншим.

Чимось, що могло перевернути все.

І вона не могла цього ігнорувати.

Храм

Вона зійшла з ложа, ступаючи босоніж на прохолодну підлогу. Її темне шовкове вбрання ковзнуло по тілу, огортаючи її, ніби жива тінь.

Швидкими, впевненими кроками вона спустилася вглиб палацу, туди, де починався коридор із багатьма дверима.

Кожні з цих зачарованих дверей вели в різні куточки її володінь – храми, маєтки, улюблені місця, приховані зали, де творилися справжні чудеса і жахіття.

Вона підійшла до потрібної.

Двері впізнали її.

Вони самі відчинилися перед нею, випустивши назустріч густий аромат ладану, дорогих спецій та щось ще – солодкувате, затягуєче, як незримий дим.

Вона увійшла.

Місце насолоди і влади

Це був її перший храм.

Той, що вона створила власноруч.

Розкішний, величний, оповитий спокусою та магією.

Високі склепіння з розписаними сценами насолод, темні атласні завіси, що ховали безліч таємниць.

Місце, де жінки знаходили задоволення душі й тіла.

Де вона власноруч відбирала хлопчиків, які мали стати чоловіками для жіночих забаганок.

Вона відчувала кожну душу, що проходила цей шлях, бачила їхні страхи, бажання, гріхи, надії.

І все це належало їй.

Полювання почалося