9

Побачення Люциуса з Тарун

Ресторан "Жасмин" потопав у м’якому золотавому світлі. Легкі завіси з білого шовку колихалися від найменшого подиху вітру, а аромат екзотичних спецій розливався повітрям, огортаючи простір ніжною пряністю.

Люциус сидів у глибокому кріслі біля панорамного вікна. Його пальці неквапливо барабанили по гладкій поверхні столу. Він виглядав розслабленим, майже байдужим, але кожен мускул у його тілі був напружений, немов струна.

Тарун затримувалася.

"Спізнюється навмисно", – подумав він, усміхнувшись самими куточками губ.

Це була гра. Її гра. Але цього разу він мав власні козирі.

Високі різьблені двері відчинилися, і ресторан завмер.

Тарун увійшла.

Вона рухалася плавно, майже пливла, у своєму чорному, як ніч, вбранні, яке огортало її тіло, немов друга шкіра. Її довге волосся спадало каскадом чорного шовку, а золотий ланцюжок на шиї сяяв, ніби пастка, яку вона сама для себе ще не усвідомила.

Очі – чорні, глибокі, як світи, що поглинають світло.

Вона підійшла до його столу повільно, даючи можливість кожному в залі помилуватися нею.

— Люциусе, — її голос був ніжний, як шовк, але вібрував залізною нотою влади. — Ти змусив мене чекати.

Він відкинувся назад, вдаючи байдужість.

— Я прийшов рівно вчасно.

Тарун сіла навпроти, плавно закинувши ногу на ногу.

— Хм. Значить, це я запізнилася?

Вона гралася з ним.

Він усміхнувся, склавши руки перед собою.

— Не будемо витрачати час, — його голос був спокійним, рівним. — У мене є пропозиція.

— Я слухаю, — її очі блиснули.

Люциус підсунувся трохи ближче, створюючи відчуття довіри.

— Я знаю, що ти хочеш. Ти прагнеш більшого. Влади, сили, повного контролю над усім, що тобі підкоряється.

Тарун не ворухнулася, але він помітив, як легка усмішка торкнулася її губ.

— І?

— І я можу тобі допомогти, — сказав він, спокійно дивлячись їй у вічі.

— Ти? Мені? — її сміх був м’яким, але отруйним.

— Ти віриш у пророцтва, Тарун?

Її усмішка зникла.

На мить у її очах промайнуло щось схоже на сум’яття.

— Продовжуй, — сказала вона, відкинувшись на спинку стільця.

Люциус нахилився трохи ближче.

— Є три села. На півночі. Там живе твоя загибель.

Тарун завмерла.

— Що ти несеш?

— Пророцтво, — він говорив чітко, відсторонено, немов читав сухий звіт. — Там є дівчина. Її ще ніхто не знає. Але коли прийде її час, вона стане твоїм кінцем.

Очі Тарун звузилися.

— Брешеш.

— Навіщо мені це?

Вона мовчала.

— Якщо я знаю про це, то дізнаються й інші. А якщо я допоможу тобі знайти її зараз…

Тарун провела пальцем по краю келиха.

— Ти хочеш, щоб я повірила в якусь дитячу казочку?

— Я хочу, щоб ти жила.

Тарун розсміялася, нахилившись уперед, ніби наближаючись до хижака, що наважився кинути їй виклик.

— Ти хочеш моєї смерті більше за всіх, Люциусе, — її голос був низьким, майже муркотливим, але в ньому вібрувала загроза.

Він не змигнув.

— Якщо ти не віриш, можеш просто ігнорувати мене, — сказав він спокійно.

— О, ні, — Тарун розтягнула губи у хижій усмішці. — Ти думаєш, що обіграв мене, але я теж знаю дещо.

Вона подалася вперед, і золотий ланцюжок на її шиї блиснув у світлі свічок.

— Я знаю твою таємницю, Люциусе.

Його пальці завмерли на столі.

— Яку саме? — його голос залишався рівним, але він відчув, як усередині все напружилося.

— Якщо ти брешеш, твоя "людина"… — вона зневажливо вимовила це слово, ніби випльовуючи його, — помре.

Її очі вп’ялися в нього, чорні й безжальні.

— Ти хочеш, щоб я вірила у пророцтво? Добре. Тоді покажи мені її. Мою смерть.

Вона схрестила руки на грудях і відкинулася назад, оцінюючи його.

Люциус знав, що це пастка.

Якщо він покаже дівчину зараз — Тарун спробує знищити її, навіть не замислюючись.

Але якщо він зволікатиме…

Він повільно підняв келих і зробив ковток.

— Я можу відвести тебе до неї, але є одна умова.

— Умова? — вона засміялася. — Люциусе, ти вразив мене. Думаєш, що можеш виставляти мені умови?

— Думаю, що можу зробити це цікавішим для нас обох.

Тарун нахилила голову, уважно його вивчаючи.

— Слухаю.

— Ти не вбиватимеш її… поки не переконаєшся, що вона дійсно твій кінець.

Вона здивовано змахнула віями, але потім лукаво всміхнулася.

— Цікаво. Ти так упевнений у своїх словах?

— Я впевнений у тому, що страх змушує всіх робити помилки.

Він дивився прямо їй у вічі, дозволяючи їй відчути, що він не відступить.

Тарун мовчала, обдумуючи його слова.

Потім, знизавши плечима, сказала:

— Добре, Люциусе. Ти мене зацікавив.

Вона підняла келих, даючи знак офіціанту наповнити його знову.

— Завтра ти відведеш мене до неї.

Тарун підняла келих, неквапливо крутячи його в тонких пальцях, спостерігаючи, як світло ламп розчиняється в темній глибині вина.

— Завтра ти відведеш мене до неї, — повторила вона, ніби закріплюючи свою владу над цими словами.

Люциус повільно усміхнувся, схрестивши пальці перед собою.

— Завтра, — погодився він, витримавши паузу. — Завтра я розповім тобі, де її шукати.

Його голос був спокійним, майже байдужим, але очі… Очі виблиснули в сутінках залу, відбиваючи приховану гру.

— Але знайти її доведеться тобі самій, — додав він, відкинувшись на спинку крісла.

Тарун завмерла, придивляючись до нього, на її губах заграла легка тінь усмішки.

— Хіба так не цікавіше?

Люциус говорив легко, немов пропонував їй розгадати загадку. Але за його голосом, за кожним словом ховалася тонка, майже невловима загроза.

Тарун на мить замислилася, потім злегка схилила голову, ніби погоджуючись.

— Цікавіше, — повторила вона, повільно торкаючись пальцями золотого ланцюжка на своїй шиї.

В її очах спалахнуло щось небезпечне.

— Граєш у хитру гру, Люциусе.