7

Межа світів

Люциус уже давно перестав рахувати ночі. У світі людей вони змінювали одна одну, розчиняючись у ранках, а в його світі час не мав значення. Але він відчував, як змінюється щось глибше за самі закони буття. Його зв’язок із Лізою ставав міцнішим, а світ, який їх розділяв, здавався все тоншим.

Цієї ночі вона виглядала інакше. Ліза дивилася на нього довше, ніж зазвичай, а її пальці легенько стискали тонку тканину нічної сорочки, ніби вона намагалася зібратися з думками.

— Що сталося? — запитав він, хоча вже здогадувався.

Її серце билося інакше. Не тільки її серце.

Ліза вдихнула і, ніби зважившись, промовила:

— Я вагітна.

Світ похитнувся.

Люциус дивився на неї, усвідомлюючи зміст слів, але не одразу відчуваючи їх.

— Ліза…

Темрява в його світі була абсолютною. Вона не мала початку, не мала кінця, не знала змін. Але зараз він відчував, як у цій темряві народжується щось нове. Щось, чого не повинно було бути.

Демонам вищої ланки надзвичайно важко було народити спадкоємців. Їх не створювали за законами плоті, їхнє існування визначалося іншими силами. Їм не потрібні були батьки, їм не потрібні були діти. Їх творила ніч, їх формувала безмежна сутність тіней.

Але навіть у темряві було одне непохитне правило.

Дитя демона могло народитися лише від справжнього кохання. Взаємного, глибокого, чистого — такого, що здатне прорвати самі закони світобудови.

Не бажання. Не спокуса.

Кохання.

Люциус завмер, відчуваючи, як ці слова вкорінюються в його свідомості, перетворюючись із абстрактного знання в істину.

Вони кохають одне одного.

Безмежно.

Непідвладно ні законам демонів, ні правилам світів.

Ліза дивилася на нього, очі її світилися, мов далекі зорі у нічному небі. Її руки ледь-ледь торкалися його обличчя, мовби вона боялася розчинити цю мить, перетворити її на сон.

— Люциусе... — вона прошепотіла його ім’я, і в її голосі була вся ніжність, яку він колись вважав недосяжною.

Його пальці тремтіли, коли він торкнувся її живота. Там, під її серцем, зароджувалося життя — їхнє дитя. Щось, що не мало права існувати, але все ж існувало.

Він був більше, ніж демон.

Він був чоловіком.

Батьком.

Його душа (а може, її й не існувало — але зараз він не був певний) палала новим вогнем.

Усю свою вічність він знав одне: темрява не любить. Вона споживає, руйнує, пожирає саму себе.

Але якщо так, то як він вижив? Як зумів знайти своє світло?

Якщо темрява не любить…

То, може, він уже давно не був лише темрявою?

Він був батьком.

І це відчуття розривало його.

Його руки тремтіли, коли він торкнувся її обличчя, ніби боявся, що вона розтане, що це лише сон, лише ілюзія.

— Це можливо? — прошепотів він.

— Це вже сталося, — Ліза усміхнулася, але в її очах була тривога.

Люциус розумів чому.

Він був володарем підземного світу. Його дитина була... чим? Напівдемоном? Напівлюдиною? Або чимось більшим?

Він не знав.

Але знав інше.

Відтепер у нього на одну слабкість більше.

Ліза і дитина.

Його родина.

Його щастя.

Його найбільший страх.

----

Охота почалася

Тарун відчувала, що щось змінилося.

Люциус став іншим. Вона бачила це в його погляді, чула у темброві його голосу. Він був тим, ким завжди був – демонічним правителем, вічним, могутнім, недосяжним. Але... щось у ньому змінилося.

І вона мусила знати що.

Вона стежила за ним у світі тіней. Слухала уривки його розмов.

І ось одного разу...

Вона знайшла його.

У світі людей.

З жінкою.

Людиною.

Спершу вона не вірила.

Люциус? Великий володар підземного світу, що гребував людськими слабкостями?

І ось він, із цим ніжним поглядом, із цими тремтливими дотиками, із цією усмішкою...

Це була не просто пристрасть.

Це було кохання.

Тарун завмерла в тіні, слухаючи їхню розмову.

— Я вагітна.

Вона ледь не видала себе.

Очі її розширилися, а на губах застигла усмішка — хижа, небезпечна.

О, Люциусе...

Ти зробив найбільшу помилку свого існування.

Тепер вона знала його найголовнішу слабкість.

Ввечері Тарун подзвонила Люциусу  . Вона хотіла зустрітись в ресторані "Жасмін". Це був найромантічнвший ресторан міста. Який парадокс в ресторані в якому зустрічаються пари вона мала розбити серце Люциуса. Але звісно це була не сама ціль. Її ціллю було повне підкорення Люциуса!

-Ало - її голос був шовковим наче сама ніжність наповнювала його єнергією. - Ти не моженш не прийти я маю тобі сказати дещо від чого твоє майбутнє зміниться.

Люциус на мить затримав дихання. Його пальці сильніше стиснули телефон, хоча він навіть не усвідомлював цього. Тарун ніколи не говорила просто так. У її словах завжди був підтекст, гра, заплутаний лабіринт, у якому легко заблукати.

— Жасмін, — він повторив назву ресторану, примружуючи очі. — Я прийду. Але якщо це чергова гра...

— Це завжди гра, Люциусе, — її сміх був легким, немов подих вітру, що зникає перш, ніж його можна відчути до кінця. — І ти в ній головний учасник.

Він почув короткі гудки. Вона поклала слухавку, залишивши після себе лише відлуння власної загадковості.

Люциус провів рукою по волоссю, відчуваючи, як всередині нього зароджується знайоме передчуття. Вона щось задумала. І він, хоч і розумів це, не міг змусити себе не піти.

Межа світів

Люциус не думав. Він просто рухався, крізь морок, крізь світло, крізь простір, який не мав меж.

Час не мав значення. Але зараз він його відчував.

Пульсуючий страх. Холодний, липкий, чужий йому відчуття – але воно було тут. Усередині нього.

Він міг убити тисячу ворогів одним лише поглядом. Міг знищити цілі світи одним своїм рішенням. Але не міг нічого вдіяти з цим.

З життям, що зародилося там, де його не повинно було бути.

Тамара.

Він з’явився в її маєтку без попередження. Висока арка з чорного каменю відчинилася перед ним сама, впускаючи у володіння наймогутнішої провидиці світу демонів.