6

Зустріч, що змінила вічність

Ліза прокинулася в темряві. Не такій, як у звичайній ночі — ця темрява була живою. Вона дихала, пульсувала, шепотіла їй на вухо забуті імена і стародавні істини.

Перед нею стояв він.

Високий, мов тінь серед полум’я, із очима, що виблискували, ніби холодне світло далекого місяця. Його присутність розривала саму тканину сну — Ліза відчувала, як її свідомість балансує на межі двох світів, і тільки власна воля утримує її тут.

— Ти… — Ліза вдихнула, намагаючись зрозуміти, чому вона не боїться. Вона знала, що це не просто сон.

Чоловік спостерігав за нею. В його погляді була сила, древні знання, від яких люди божеволіли, і щось інше… Щось, що робило його зовсім не таким, як темрява, що його оточувала.

— Ти зробила правильний вибір, — його голос був глибокий, як безодня, і водночас дивно м’який.

— Хто ти? — спитала вона, хоча вже здогадувалася.

Його губи розтяглися в легкій посмішці.

— Люциус, володар підземного світу.

Холод пробіг її шкірою, але це був не страх. Це було щось інше — передчуття чогось більшого, ніж вона могла осягнути.

— Ти захищала свою душу, — продовжив він. — Це робить тебе особливою.

Ліза зустріла його погляд.

— Невже всі, хто не схиляється перед темрявою, для тебе "особливі"?

Люциус ледь нахилив голову, ніби з цікавістю.

— Ні. Але ти… ти не просто відмовилася від спокуси. Ти побачила мене.

Ліза завмерла.

Вона справді побачила його. Не просто як демонічну тінь у сні, не як правителя підземного світу. Вона побачила щось глибше. Самотність. Порожнечу в його очах, яку він навіть не намагався приховати.

— Ти прийшов за мною?

— Я прийшов, бо не міг інакше, — зізнався він.

І в цьому було щось жахливо правдиве.

Люциус не мав права бути тут. Він знав про це. Він знав, що його сили слабшають, що він платить за кожну хвилину в її світі. Але він усе одно прийшов.

— Демони не можуть довго жити в людському світі, — прошепотіла вона.

— Так, — визнав він. — Найсильніші можуть пройти. Але ми втрачаємо свою силу. Ми згораємо.

Ліза відчула, як серце забилося швидше.

— Тоді чому ти тут?

Він зробив крок уперед, і між ними майже не залишилося відстані.

— Бо вперше за тисячоліття я знайшов щось варте того, щоб горіти.

Її пальці тремтіли, але вона простягнула руку, не думаючи, що робить. Її шкіра зустріла його — і вона відчула жар. Не фізичний, а якийсь інший, глибший. Його тіло немов складалося з самого сутнісного вогню.

Люциус здригнувся від цього дотику.

— Лізо… — його голос став шепотом.

Вона відчула, що він слабшає. Темрява навколо почала змінюватися, ніби намагалася забрати його назад.

— Не йди, — сказала вона, сама не знаючи, звідки в ній ця впевненість.

Його очі стали темними, глибокими, як нескінченний всесвіт.

 Ніч була сповнена відчуттів... дотиків... шалених ритмів та ніжних хвиль що огортали їх знесилюючи та даруючи безмежну насолоду.

Настав ранок. Ліза відкрила очі та потонула в його погляді. Він дивився на неї з ніжністю. Але раптом він почав зникати.

-Не йди.

— Я б залишився, якби міг.

— Але ти ж володар підземного світу! — її голос здригнувся. — Хто може змусити тебе піти?

Люциус посміхнувся — і ця посмішка була гіркою.

— Закони. Сили, які існують з початку часів.

Вона зрозуміла: навіть він не всесильний.

— Ми ще побачимося?

Його пальці легенько торкнулися її щоки — і на мить світ застиг.

— Я знайду шлях. Навіть якщо для цього доведеться зруйнувати саму прірву між світами.

Вона не встигла нічого відповісти.

Темрява накрила її, мов хвиля, і він зник.

-----

Сім років тому Люциус прийняв рішення, яке змінило його долю.

Любов — справжня, глибока — завжди найслабша ланка, особливо для того, хто править пітьмою. У підземному світі не було місця для кохання, бо воно робило навіть найсильніших вразливими. І він не був винятком.

Але Ліза…

Ліза була світлом, якого він ніколи не бачив. Не просто ніжним сяйвом, а полум’ям, яке не спалювало, а гріло. Вона бачила його не як повелителя демонів, не як правителя світу тіней. Вона бачила його як живу душу. І це було небезпечніше за будь-яку зброю.

Тарун відчувала це.

Вона була найхитрішою серед його ворогів. Шакал, що вичікує, поки лев ослабне. Вона не нападала відкрито, не проголошувала війну — вона вичікувала. Дрібну помилку, коротку мить слабкості, тріщину, крізь яку можна проникнути.

І Ліза могла стати цією тріщиною.

Тому Люциус не міг помилятися.

Він не міг залишити її в незахищеному світі людей. Він не міг забрати її до підземного царства, бо там вона просто згасла б. Тож він шукав інший шлях.

Він витрачав свої сили, день за днем розриваючи тканину реальності, шукаючи спосіб перебувати поряд з нею довше, ніж дозволяв закон світів. Він вивчав старі договори між світлом і тінню, намагався знайти хоча б шпарину в древніх законах, що не дозволяли демонам жити на землі.

Але час ішов.

І Тарун чекала.

— Кохання робить тебе слабким, Люциусе, — якось сказала вона, коли вони зустрілися у Великій Залі підземного світу. Її голос був як шелест зміїних лусок, а очі — холодними, порожніми.

— Кохання робить мене сильним, — відповів він.

Вона сміялася. Довго.

— Справді? Ти став сильнішим? Чи, можливо, ти просто став… смертним?

Це було випробування.

Вона чекала, що він розгнівається, що покаже слабкість. Але він не дозволив їй цього.

З того дня він діяв ще обережніше, ніби ходив тонкою кригою. Він знав: Тарун усе зрозуміла. Вона відчувала зміни в ньому, читала їх у погляді, у зниклих випадкових дотиках, у холодку, що просочився в їхні розмови.

Він бачив, як її очі звужувалися від підозри, як вона стискала губи, ніби стримуючи гнів, і як її голос ставав занадто рівним, коли вона питала:

— Щось змінилося?

Так, змінилося. У нього з’явилася Ліза.