4

Ліза бачила його ще здалеку.

Чоловік із Тіні стояв, прихилившись до стіни закинутого павільйону в парку. Його постать розчинялася в мороку, ніби світло, що падало з ліхтарів, просто обходило його боком. Люди проходили повз, але ніхто не звертав на нього уваги.

Але Ліза бачила.

Вона наблизилася швидко, серце гупало у грудях, а її світло кипіло десь усередині, готуючись вирватися.

— Я маю повернути доньку, і ти мені допоможеш!

Чоловік навіть не здригнувся. Лише трохи нахилив голову, розглядаючи її з тією байдужою зацікавленістю, що була у хижаків перед стрибком.

— Чого б це? — його голос, наче струмок, що тихо співає в ущелині.

Ліза зціпила зуби.

— Бо це ти винен у тому, що Женю забрали!

Його посмішка стала ширшою, але очі залишалися холодними.

— О, справді?

— Не заперечуй! — вона зробила крок ближче, стискаючи руки в кулаки. — Я це відчуваю!

Темрява довкола нього здригнулася, немов живий організм.

— Ти не просто так з’явився в моїй кімнаті! — її голос набирав сили. — Ти звернув мою увагу на ту жінку! Ти підштовхнув мене зробити вибір! І поки мене не було…

Вона вп’ялася в нього поглядом, очі спалахнули внутрішнім світлом.

— Що ти зробив із Женею?! Відповідай!

Його посмішка зникла.

— Я нічого не—

— Правду!

Вона не просто сказала це слово.

Вона вклала в нього силу.

Ударна хвиля закляття полетіла вперед, мов блискавка, врізавшись у невидиму оболонку довкола Чоловіка з Тіні. Його тіло смикнулося, і на мить він ніби став більш матеріальним, менш тіньовим.

Його темні очі розширилися, а губи самі вимовили слова, які він, можливо, і не хотів би говорити:

— Так. Я пробудив у ній темряву.

Його голос був хриплим, сповненим злості. Ніби з нього вирвали правду, якої він не збирався відкривати.

Ліза відчула, як всередині щось стискається.

— Що це означає?

Він мовчав.

— Що це означає?!

Вона схопила його за руку—і її світло рвонулися вперед, наче намагаючись розчинити морок, що оповивав його.

Але він не зник.

Натомість його темрява сплелася з її світлом, не знищуючи, а приймаючи.

Він дивився на неї, і тепер його голос став зовсім іншим—глибшим, темнішим, із тією самою загадковою печаткою, яку несуть лише ті, хто знає більше за інших.

— Я відкрив у ній двері.

— Які двері?!

Він схилив голову трохи вбік, і його тінь, немов жива, знову потягнулася до неї.

— Двері до її справжньої сутності.

Ліза різко відпустила його руку, немовби обпікшись.

— Що ти зробив?!

Його темні очі мерехтіли у напівсутінку, і Ліза відчула—він не боїться її.

— Я лише допоміг їй побачити те, що вона мала побачити рано чи пізно.

Він наблизився, і цього разу Ліза не відступила.

— І що вона побачила?

Він нахилився до неї ближче, так, що його голос став схожим на шепіт вітру в нічному лісі.

— Вона побачила, ким може стати.

Ліза напружилася.

— Вона була світлом. Ти зруйнував її.

— Зруйнував? — він посміхнувся. — Чи, може, звільнив?

— Де вона?!

Він не відповів одразу.

— Ти хочеш її повернути?

— Що за дурне запитання?!

Його темна енергія поворухнулася, здавалося, що навіть ніч довкола стала густішою.

— Тоді тобі доведеться знайти її там, де ти ніколи не хотіла опинитися.

Ліза затримала дихання.

— У темряві.

Його голос був спокійним, але вона відчувала, що зараз перед нею стоїть не просто загадковий незнайомець.

Він знає більше, ніж говорить.

Він керує темрявою так, як вона керує світлом. Він грає її долею. Зараз він смикає за ниточки її сутність. Він знав що заради донки вона здатна піти у пекло. Піти у темряву.

-Що ж! Якщо я піду у темряву то запалю її та наповню світлом! Сподіваюсь ти це розумієш!?

-Я на це сподіваюсь!- посміхнувся він куточками губ.

Ліза зрозуміла, зараз треба грати за його правилами. І якщо вона хоче повернути свою доньку…

Їй доведеться стати частиною цієї темряви і вона розірве її з середини.

Їй доведеться пройти крізь двері, які він відчинив.

— Проведи мене до неї, — сказала вона, і цього разу в її голосі не було сумнівів.

Він усміхнувся.

— Гаразд, Лізо. Але будь готова… бо, можливо, вона не захоче повертатися.