2

Ліза стояла біля вікна, вдивляючись у ранкове місто. Після зустрічі з тією жінкою всередині неї лишився дивний неспокій. Вона знала, що допомогла, знала, що зробила правильно. Але слова того незнайомця звучали у її голові, наче затримане ехо:

"Світло не завжди лікує. Іноді воно сліпить. Іноді обпікає."

— Дивишся вниз, але не бачиш, що навколо.

Вона різко обернулася.

Він знову тут. Стоїть на балконі, ніби й не залишав його. Його постать усе така ж невизначена – ніби одночасно тут і десь далеко. Темрява та світло перепліталися в ньому, і тепер Ліза не могла відвести погляду від того, як його обриси змінювалися, наче тінь, що шукає форму.

— Як ти потрапив сюди? — голос її був спокійний, хоча всередині вже закипали питання.

— Як і ти. Просто є двері, яких ти ще не бачиш.

Він зробив крок уперед, і Ліза помітила, що тінь від його постаті не має чітких країв. Вона розчинялася в повітрі, як дим.

— Чого ти хочеш?

— Поговорити.

— Ти сказав, що не всім потрібно світло.

— Так і є. — Він схрестив руки. — Але тобі це важко прийняти.

— Бо це неправда.

— Це твоя віра. Але не істина.

Ліза мовчала, стискаючи руки.

— Давай я покажу тобі те, що ти не хочеш бачити. — Він жестом вказав на вазон із квітами на підвіконні. — Ти віднесла деякі квіти до темної ванної, бо знала, що це частина їхнього процесу. Ти прийняла це.

— І що?

— А що, якщо я скажу, що те саме стосується людей? Що темрява теж може бути потрібна?

Вона напружилася.

— Ти хочеш сказати, що страждання виправдані?

— Я хочу сказати, що деякі люди живуть у темряві не тому, що їх туди загнали. А тому, що вони не можуть існувати інакше.

— Це неправда.

Він усміхнувся, але очі лишалися серйозними.

— Ти хочеш вірити, що світло – це єдина відповідь. Але ти забуваєш, що є ті, для кого воно – отрута.

Ліза зробила крок назад.

— Ти кажеш так, ніби сам колись був у темряві.

Він похитав головою.

— Я і є темрява. Так само, як ти є світло.

Її дихання на мить завмерло.

— Тоді ми вороги.

— Ні. Ми рівновага.

Його слова викликали у ній злість. Вона хотіла заперечити, але в цей момент десь за дверима почувся легкий звук.

Дитячий звук.

Ліза різко обернулася, відчуваючи, як серце стискається від іншого, справжнього страху. Вона знала, хто прокинувся.

Вона побігла до кімнати, відчуваючи, що чоловік слідує за нею.

У дитячому ліжку на простирадлах лежала маленька дівчинка. Її темне волосся хвилями спадало на плечі, очі, що тільки-но відкрилися, були кольору ночі.

Але коли вона побачила Лізу, її крихітне обличчя сповнилося жаху.

— Мамочко… — її голос був тремтливим, а маленькі рученята інстинктивно затулили очі, ніби вона не могла дивитися на Лізу.

Ліза застигла.

— Я тут, люба, — прошепотіла вона, роблячи крок вперед.

Дівчинка дихала часто, її пальці стискали ковдру, і з кожним кроком матері вона ніби пригнічувала бажання відсунутися.

— Чому ти так дивишся на мене? — Ліза впала на коліна біля ліжка, простягаючи руку.

Дівчинка тремтіла.

— Твоє світло… воно болить.

Ліза відчула, як її світ навколо похитнувся.

Позаду почувся спокійний голос.

— Тепер ти розумієш?

Вона озирнулася. Чоловік стояв у дверях, спостерігаючи.

— Вона твоя дочка. Але вона не лише світло. Вона і темрява теж.

Ліза знову повернулася до доньки. Дівчинка примуружилась наче дивилась на сонце,  вона несміливо потягнулася до матері.

Її пальчики лягли на руку Лізи, і та відчула… холод. Не просто фізичний, а глибший, той, що тече по венах, той, що не є відсутністю тепла, а власною сутністю.

Ліза відчула, як її світло змінюється. Не згасає, але стишується, ніби пристосовується.

Дівчинка здригнулася, вона наче ввібрала у себе її світло, але і темрява теж її наповнювала. Ліза це відчула.

— Мамочко…

Ліза ніжно провела пальцями по її волоссю.

— Я тут, люба.

Дівчинка обійняла її, і в цей момент Ліза зрозуміла: її світло навчилося приймати темряву.

Позаду чоловік кивнув.

— Ось так.

Він повернувся до виходу, але перш ніж зникнути, кинув через плече:

— Тепер тобі вирішувати, що робити з тим, що ти дізналася.

Двері ледь скрипнули.

Ліза тримала доньку в обіймах, відчуваючи її тепло і холод одночасно.

Тінь, що майже зникала, затрималася на порозі реальності.

Чоловік, який був більше відлунням, ніж тілом, майже розчинився у повітрі, але Ліза відчула—він ще тут.

— Зачекай! — її голос зірвався в тишу, розсікаючи простір між світлом і тінню. — Чому саме сьогодні? Чому моя донька раптом стала темною?

Він не відповів одразу. Темрява навколо нього здригнулася, наче сама природа тіні вагалася, перш ніж відкрити таємницю.

— Бо сьогодні їй сім років, — промовив він, і його голос був, як шурхіт опалого листя у нічному лісі, повний значення, яке ще належало розгадати. — Сім — це не просто число. Це межа. Двері.

Ліза відчула, як всередині щось похитнулося.

— Двері куди?

— До вибору, — чоловік повернув до неї погляд, і в його очах не було світла, лише глибина, яка поглинала час. — У сім років дитина відходить від матері, щоб почати власний шлях. Вона ще не знає, ким буде, але кожного дня робитиме вибір. До семи років діти—це віддзеркалення матерів. Вони йдуть за їхнім світлом, якщо світло є. Але потім… потім приходить темрява, яка дозволяє їм побачити самих себе.

Ліза зробила крок уперед, немовби боячись, що він остаточно розчиниться.

— Навчи мене приймати темряву, — прошепотіла вона.

Її власний голос здався їй дивним, ніби це говорила не вона, а хтось інший, хтось, хто вже розумів більше, ніж вона хотіла б знати.

Чоловік нахилив голову, і щось невловиме змінилося у його постаті—немовби він став ще реальнішим у цьому напівсутінковому просторі.

— Ти боїшся не темряви, а втрати, — його слова були тихими, але вони проникали глибоко, зачіпаючи якісь струни, що звучали всередині неї.