1

Ліза увійшла до ванної кімнати, відчуваючи, як весняне сонце грає на її шкірі, пробиваючись крізь фіранки. Тут, у напівтемряві, під ванною стояли горщики з квітами—маленькі сплячі світи, які ось-ось прокинуться. Вона знала, що темрява для них була не покаранням, а лише частиною процесу. Легка стресова пауза перед справжнім вибухом життя.

Ліза присіла, провела пальцями по ніжних стеблах, відчуваючи, як під її дотиком рослини ледве вловимо здригнулися. Вони реагували на неї не так, як на звичайну людину. Вона була світловою німфою, і її присутність була для них як перший ранковий промінь після довгої ночі.

— Прокидайтесь, любі, — прошепотіла вона, схиляючись ближче, дозволяючи своєму світлу згуститися в кінчиках пальців.

Воно не було яскравим чи сліпучим, а радше теплим, ніжним, як перший весняний день. Деякі квіти, відчувши його, ніби потягнулися назустріч, а інші ще залишалися у спокої, вимагаючи трохи більше часу. Ліза вловила цю різницю без жодного зусилля—якщо звичайним людям потрібно було стежити за календарем чи температурою, вона знала все інтуїтивно.

Обравши найготовіших, вона підняла горщики і віднесла їх на підвіконня. Там сонячне світло вже чекало, ласкаве і щедре. Але перш ніж залишити їх тут, Ліза знову доторкнулася до листя, наповнюючи їх своїм власним світлом—невидимою, але відчутною силою.

Рослини сприймали її енергію жадібно, як мандрівник, що знайшов чисте джерело посеред пустелі. Їхні листки легенько тремтіли, а стебла випростовувалися, ніби приймаючи її дар.

— Ось так… — прошепотіла вона, задоволено спостерігаючи, як на кінчиках деяких бутонів вже починає прокидатися колір.

Вона усміхнулася. Весна прийшла. І з нею прийшло світло.

Ліза ще трохи постояла біля підвіконня, спостерігаючи, як квіти поступово наповнюються життям. Вона знала, що їм потрібен час, і не поспішала—просто слухала. Не вухами, а душею. Світло завжди було частиною її, і вона могла відчувати його так само, як інші відчувають тепло дотиків чи подих вітру.

Вона зробила глибокий вдих, дозволяючи ранковому повітрю наповнити її легені, і вийшла на балкон. Весняний ранок був особливий—сонце ще не встигло розжарити повітря, але воно вже несло обіцянку тепла. Ліза простягла руки вперед, ніби приймаючи сонячні промені у свої долоні, і заплющила очі.

У ці миті вона особливо чітко усвідомлювала свою природу. Не лише як світлової німфи, а як частини чогось більшого—великого потоку світла, що наповнює цей світ. Люди називали його по-різному: життєвою енергією, душею, а дехто навіть не помічав його, сприймаючи як щось буденне.

Ліза знала правду. Світло було всюди. Воно проникало у найтемніші куточки, навіть у ті, що здавалися безнадійно втраченими.

Вона відкрила очі й поглянула вниз, на вулицю. Там, біля старої кав’ярні, стояла жінка. Її обличчя було втомленим, погляд—порожнім. Світло в ній ледве жевріло.

Ліза нахилилася вперед, інстинктивно простягаючи руку в її бік. Вона не могла просто пройти повз, коли хтось був на межі згасання.

— Ти бачиш її? — пролунав голос за спиною.

Ліза різко обернулася. На порозі балкона стояв чоловік. Його постать була розмитою, ніби він існував на межі між світлом і тінню. Його очі були темними, але в них жевріло щось знайоме.

— Хто ти? — запитала Ліза, відчуваючи, як її власне світло трохи змінюється, реагуючи на незнайомця.

— Той, хто також бачить світло, — відповів він, роблячи крок уперед.

І тоді вона зрозуміла: це не просто людина. Це хтось, хто знає правду. Хтось, хто може бути або другом, або ворогом.

Ліза не зводила очей з незнайомця. Його присутність бентежила її. Він був одночасно і частиною світла, і чимось іншим—чимось, що вона не могла одразу визначити.

— Якщо ти бачиш світло, чому ти ховаєшся у тіні? — запитала вона, не відступаючи.

Чоловік усміхнувся краєчком губ, але в його очах не було жодного тепла.

— Бо світло не належить лише тобі, Лізо.

Вона здригнулася. Він знав її ім'я.

— Хто ти? — повторила вона, і цього разу її голос звучав гостріше.

— Той, хто теж шукає баланс. Ти ж не думаєш, що лише німфи можуть керувати світлом?

Ліза стиснула пальці, відчуваючи, як енергія в її долонях напружується, готова розгорітися при першому ж пориві небезпеки. Але чоловік не робив нічого загрозливого. Він просто стояв, вивчаючи її. Хоч сама його присутність на її балкуні визивада питання. Ліза точно знала що його тут не має бути. Але його наче і не було. Його постать тремтіла, наче він був у декількох світах водночас і ніде в той самий момент.

— Я знаю, що ти хочеш допомогти тій жінці внизу, — він кивнув у бік вулиці. — Але світло не завжди лікує, Лізо. Іноді воно сліпить. Іноді обпікає.

Вона стиснула губи.

— Я це знаю.

— Ти думаєш, що знаєш, — він зробив ще один крок уперед. — Але чи ти колись бачила, що стається, коли світло зіштовхується з тими, хто його боїться?

Він простягнув руку вперед, і раптом світ навколо змінився. Балкон розчинився, вулиця зникла, і Ліза опинилася в місці, яке не могла впізнати.

Темний ліс. Стовбури дерев високі, гілки покручені, як руки, що тягнуться до неба. В повітрі стояв запах вологи і чогось ще—чогось глибшого, давнього.

Попереду вона побачила постать. Жінка. Та сама, що стояла біля кав’ярні. Але тепер її очі були заповнені чорнотою, а її обличчя...

— Це не вона... — прошепотіла Ліза.

Чоловік стояв поруч.

— Ти впевнена?

Ліза зробила крок назад. Вона відчувала, що ця жінка... або те, чим вона стала, боїться світла. Але не тому, що воно їй шкодить. А тому, що вона вже забула, як воно відчувається.

— Що це означає? — запитала вона.

— Що ти маєш вирішити, Лізо. Чи ти готова прийняти той факт, що не всім потрібно світло?

— Це неправда! — різко відповіла вона.

Чоловік знову усміхнувся—тепер майже з жалем.

— Подивимося.

І світ знову змінився.

Ліза швидко вдягнулася, навіть не глянувши в дзеркало. Вона відчувала, що не має часу зволікати. Вона просто знала—ця жінка досі стоїть там, на тому ж місці, загублена в своєму болю.