Глава 2 Планета із Паразитами

Сторінка 8

Леонід Каденюк: «Жодна фотографія космосу не здатна передати тієї краси Всесвіту, яку людина може побачити своїми очима».

Каел стояв біля люка, готуючись до висадки. Його обличчя було серйозним, очі холодно блищали під світлом панелі зв’язку. Команда вже зібралася — усі в бойових скафандрах, зі зброєю напоготові. Вони мали врятувати тих, хто ще залишився живим на кораблі, що подав сигнал SOS.

— Пам’ятайте, — сказав Каел, перевіряючи свій шолом. — Ми йдемо не лише рятувати, але й перевірити, чи не залишилося заражених. Не забувайте — ці створіння можуть бути будь-ким.

Десантний шлюз відкрився, і вони вийшли у темний коридор корабля. Повсюди було чути лише потріскування електрики та далеке дзижчання — мовби сам метал стогнав від страху. Повітря було насичене запахом гару й крові.

Вони рухалися обережно, крок за кроком, поки не дісталися до герметичних дверей, за якими, за словами сигналу, ховалася решта екіпажу.

Каел постукав у металеві двері:
— Це сержант Каел, експедиційна група «Оріон». Ми прийшли допомогти. Відчиніть, якщо чуєте нас.

Мить тиші — потім клацання замка й голос:
— Бистріше! Заходьте, вони поруч!

Двері рвучко відчинилися, і команда вбігла всередину. Усередині панував хаос — люди сиділи на підлозі, тримаючи зброю, дехто був поранений. Капітан корабля сидів біля панелі управління, тримаючись за голову. Його очі були порожні, але в них ще жевріла надія.

— Ви вчасно… — прошепотів він. — Вони… вони не просто заражені… Вони можуть говорити. Вони повторюють голоси тих, кого вбили. Ви можете почути голос друга — але це вже не він.

Каел мовчки кивнув, намагаючись приховати холод, що пробіг по спині.
— Як багато вас залишилось?

— Десять, — відповів капітан. — І я серед них. Ми тримали оборону, але боєприпаси закінчуються.

Каел подав сигнал своїм:
— Усіх евакуювати. Готуйте шлях до шатла.

Вони почали рух до виходу, прикриваючи одне одного. Вузькі коридори здавалися ще темнішими, ніж раніше. Чути було лише віддалені стогони металу… і часом — кроки.

Коли перші виживші вже піднімалися на корабель Каела, знизу почувся голос:
— Гей, почекайте мене!

Каел завмер. Голос був схожий на одного з воєних, які залишилися на охороні. Але всі вони були вже на борту.

— Не слухайте! — крикнув він. — Це не він! Вогонь!

З темряви вирвалися заражені. Вони рухалися швидко, спотворені тіла, а з рота одного долинав той самий людський голос, що благав про допомогу.

— Відкрити турелі! — закричав Каел.

Турелі ожили, посилаючи шквал вогню. Повітря наповнилося запахом озону й гарячого металу. Каел прикривав останніх, хто піднімався на корабель, поки заражені не підійшли впритул. Один кинувся на нього, і Каел вистрілив упритул — голова вибухнула чорним слизом.

— Всі на борту! Відлітаємо!

Як тільки шлюз зачинився, Каел важко впав у крісло. На моніторі позаду показували, як заражені ломляться в зачинені двері доку.

Корабель відійшов на безпечну відстань. Усі мовчали. Лише дихання, напружене й тремтливе.

— Віддати честь загиблим, — тихо сказав Каел. — Вони боролися до кінця.

Хвилина тиші. Потім Каел натиснув кнопку запуску ракети.

На екрані ракета вдарила у бік зараженого корабля. Потужний вибух розірвав його на частини, і лише уламки тихо плавали в безкрайньому космосі.

— Кінець... — прошепотів один з воєних.

Корабель повернувся до бази. Каела викликали в командний центр, де йому вручили нові погони.
— За мужність і рішучість у бою, — сказав генерал, — сержант Каел, ви врятували десятки життів.

Пізніше Каел сидів у космічному готелі, разом із командою. Вони мовчки дивилися у велике вікно, за яким пропливав зоряний пил.
— Думаєш, це все закінчилося? — спитав хтось із воєних.

Каел не відвів погляду від зірок.
— Ні, — відповів він тихо. — Це тільки початок..

Сторінка 9 

«Космос не прощає самовпевненості. Він лише дає шанс тим, хто готовий боротися — навіть із тим, чого не розуміє.»
— Леонід Каденюк, 2003 рік

Група рятувальників стояла в готовності. У командному центрі панувала напруга — повідомлення з колонії “Геліос-4” прийшло лише кілька годин тому, але вже тоді було зрозуміло, що ситуація критична. Перед Каелом на голографічному екрані світилися зображення планети, червоні маркери показували зони втрат зв’язку.

— Завдання чітке, — промовив командир штабу, суворо глянувши на Каела. — Колонія “Геліос-4” зазнала нападу невідомого біологічного об’єкта. Ваш обов’язок — евакуювати цивільних.

Каел коротко кивнув.
— Прийняв. Група “Світанок” готова до вильоту.

Їхній корабель відірвався від бази, залишаючи позаду холодне сяйво зірок. Політ мав тривати майже добу. Під час перельоту Каел прослуховував аудіо, отримані з планети ще до катастрофи.

Перший запис був спокійним:

“Сьогодні наші агророботи завершили збір першого врожаю. Усе йде чудово. Планета здається безпечною, навіть занадто...”

Другий запис змусив його насторожитися:

“Ми знайшли уламки капсули... схоже, щось інопланетного походження. Командування вирішило ізолювати зразок...”

А третій змусив серце Каела завмерти. Чути було паніку, крики, вибухи.

“Вони прорвалися через лабораторний сектор! Богом клянуся, це не люди! Вогонь не допомагає, стріляйте в голову!”

Після цього запис обірвався.

Коли корабель виходив на орбіту Геліоса-4, Каел дивився у вікно. Поверхня планети палала — величезні язики полум’я здіймалися вгору, а в повітрі висіли клуби диму.

— Ми спізнилися... — тихо промовила медик команди, Лея.

Каел глибоко вдихнув.
— Ні. Поки хоч хтось живий — ми не спізнилися.

Він дав наказ:
— Кораблю залишатися на орбіті. Як тільки ми виведемо колоністів — заберете нас. Паразитів на борт не пускати.

Висадка була важкою. Вітер ніс запах горілого металу. Руїни споруд ще диміли, чути було поодинокі постріли десь у далині. Команда рухалася швидко, прикриваючи одне одного.